Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого Конюшка К.В.

суддів: Брайка А.І.

Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Ніжинської об’єднаної державної податкової інспекції Чернігівської області на постанову Господарського суду Чернігівської області від 10.10.2006 та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 22.11.2006

у справі № 16/69

за позовом Державного підприємства "Ніжинський комбінат хлібопродуктів" Державного комітету України з Державного матеріального резерву

до Ніжинської об’єднаної державної податкової інспекції Чернігівської області

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення

У лютому 2006 року Державне підприємство "Ніжинський комбінат хлібопродуктів" Державного комітету України з Державного матеріального резерву звернулось до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Ніжинської об’єднаної державної податкової інспекції Чернігівської області про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення № 0000511630/0 від 13 жовтня 2005 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що у разі, коли нарахована сума податкового зобов’язання (пені та штрафних санкцій) або податкового боргу збільшується внаслідок їх адміністративного оскарження, раніше надіслане податкове повідомлення-рішення не відкликається, а на суму такого збільшення надсилається окреме повідомлення. За вказаних обставин оскаржуване податкове повідомлення-рішення підлягає визнанню нечинним.

Постановою Господарського суду Чернігівської області від 10.10.2006, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.11.2006, позов задоволено.

Не погоджуючись зі вказаними судовими рішеннями, відповідач оскаржив їх в касаційному порядку.

В касаційній скарзі відповідач зазначив, що при прийнятті оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми матеріального права, а саме п. 7.7 ст. 7 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", просив їх скасувати, та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

У письмових запереченнях на касаційну скаргу позивач просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Справу розглянуто у попередньому судовому засіданні в установленому статтею - 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України порядку.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем проведено невиїзну перевірку позивача щодо своєчасності сплати узгоджених сум податкового зобов’язання з податку на додану вартість, за результатами, якої складено Акт №11/01221-16 від 30 вересня 2005 року (далі - Акт).

За даними Акта позивачем порушено пп. 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", а саме порушено позивачем граничний строк сплати узгодженої суми податкового зобов’язання.

На підставі Акта відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення №0000511630/0 від 13 жовтня 2005 року, яким на позивача накладено штраф у розмірі 10% (4586 грн. 16 коп.) від суми несвоєчасно сплаченого узгодженого податкового зобов’язання з податку на додану вартість – 45861 грн. 67 коп.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що самостійно розподіляючи добровільно сплачені платником податків кошти, що перераховувались із зазначенням призначення платежу, відповідач діяв у порядку, який не передбачений податковим законодавством, чим порушив приписи частини другої ст. 19 Конституції України.

Суд касаційної інстанції погоджується з названими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з урахуванням наступного.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивачем у декларації з податку на додану вартість за червень 2005 року № 18681 від 20.07.2005 узгоджено суму податкового зобов’язання у розмірі 30097 грн., яку сплачено до бюджету 28.07.2005, що підтверджується платіжним дорученням № 1404 від 28.07.2005 (а.с. 43) у графі "призначення платежу" якого зазначено "сплата ПДВ за червень 2005 року". Крім того, у декларації з податку на додану вартість за липень 2005 року № 21636 від 22 серпня 2005 року узгоджено суму податкового зобов’язання у розмірі 67 765 грн., яку сплачено до бюджету 12 та серпня 2005 року, що підтверджується платіжним дорученням № 1413 та відповідно № 1473 (а.с. 44, 45) у графі "призначення платежу" яких зазначено "сплата ПДВ за липень 2005 року".

Відповідно до п. 7.7 ст. 7 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" податковий борг погашається попередньо погашенню податкових зобов’язань, які не є податковим боргом, у порядку календарної черговості його виникнення, а в разі одночасного його виникнення за різними податками, зборами (обов’язковими платежами) – у рівних пропорціях.

Підпунктом 7.1.1 п. 7.1 ст. 7 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" передбачено, що джерелами самостійної сплати податкових зобов'язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, у тому числі отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна і немайнових цінностей, випуску цінних паперів, у тому числі корпоративних прав, отримані у позику (кредит), а також з інших джерел з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Згідно п. 1.7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (далі - Інструкція), затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (z0377-04) , зареєстрованої в Міністерстві юстиції України за № 377/89/76, кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі платіжних вимог стягувачів у разі примусового списання коштів згідно з главою 5 цієї Інструкції.

Відповідно до п. 3.8 Інструкції, реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

Із наведеної норми вбачається, що право визначати призначення платежу належить виключно платнику, в даному випадку платнику податку – позивачу.

А відтак, беручи до уваги вищевикладені норми та керуючись пп. 16.5.2 п. 16.5 ст. 16 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" в якому зазначено, що днем подання до установ банків платіжного доручення за всіма видами податкових платежів вважається день його реєстрації у цих установах, суми, зокрема, податкового зобов’язання вважаються сплаченими у день реєстрації банківською установою платіжного документа із зазначеним у ньому призначенням платежу на сплату, в даному випадку, податкового зобов’язання.

Більш того, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що Законом України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) , який є спеціальним законом з питань оподаткування, визначено вичерпний перелік заходів, які можуть вживатися контролюючим органом з метою погашення платниками податків податкового боргу, проте серед них відсутній такий захід як зміна призначення платежу, самостійно визначеного платником податків.

Отже, висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо порушення відповідачем норм податкового законодавства в частині неправомірного перерахування за власною ініціативою коштів, спрямованих позивачем на погашення своїх податкових зобов’язань з податку на додану вартість, в рахунок погашення податкового боргу за вказаними податками є законним.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність визначення позивачу податкового зобов’язання з податку на додану вартість в сумі 4586 грн. 17 коп.

З огляду на викладене доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій, зроблених відповідно до вимог чинного законодавства, і такі висновки є правомірними та обґрунтованими.

Згідно з частиною 3 статті - 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 220, - 220-1, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції

Касаційну скаргу Ніжинської об’єднаної державної податкової інспекції Чернігівської області відхилити.

Постанову Господарського суду Чернігівської області від 10.10.2006 та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 22.11.2006 у даній справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення і може бути оскаржена з підстав, у строк та у порядку, визначеними ст.ст. 237 – 239 КАС України (2747-15) .

З оригіналом згідно

Відповідальний секретар