Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління праці і соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області про стягнення грошової допомоги, за касаційною скаргою Управління праці і соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області на постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 21 липня 2006 року і ухвалу апеляційного суду Луганської області від 5 жовтня 2006 року,-

У травні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління праці і соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області (далі - УПСЗН) про стягнення суми заборгованості з виплат одноразової щорічної грошової допомоги.

Зазначав, що йому, як учаснику бойових дій, згідно зі статтею 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року (3551-12) № 3551 "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон № 3551) щорічно до 5 травня належить виплачувати разову грошову допомогу у розмірі п"яти мінімальних пенсій за віком.

Посилаючись на те, що у 2003-2005 роках виплати проведені у розмірі, що не співвідноситься із розміром мінімальної пенсії за віком, просив стягнути з відповідача 1898,75 гривень заборгованих виплат.

Постановою Лисичанського міського суду Луганської області від 21 липня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 5 жовтня 2006 року, позов задоволено частково, стягнуто з УПСЗН у користь позивача грошову допомогу за 2005 рік у розмірі 1410 гривень, в решті позову відмовлено.

У касаційній скарзі УПСЗН, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у позові.

Заслухавши суддю - доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної' span style='mso-spacerun:yes'' скарги з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є учасником бойових дій, у 2005 році йому до 5 травня виплачено 250 гривень.

Задовольняючи частково позов, суди виходили з того, що виплати передбачені статтею 12 Закону №3551, здійснюються у розмірі, відповідно до кратності мінімальних пенсій за віком і виплата таких не може пов'язуватись з наявністю чи відсутністю коштів, оскільки при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Проте до такого висновку суди дійшли в порушення норм матеріального і процесуального права.

Дійсно, за змістом статті 12 Закону №3551, щорічно до 5 травня учасникам бойових дій, виплачується разова грошова допомога у розмірі п"яти мінімальних пенсій за віком.

Разом з тим, за приписами частини першої статті 17 Закону № 3551 фінансування витрат, пов'язаних з введенням в дію цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, а частиною першою статті 17-1 ( стаття доповнена Законом України від 19 червня 2003 року № 968-ІУ (968-15) , який набув чинності 12 липня 2003 року) визначено, що щорічну виплату разової грошової допомоги до 5 травня здійснюють органи праці та соціального захисту населення.

Дія статті 12 Закону №3551 щодо розміру виплат щорічної разової грошової допомоги учасникам бойових дій у 2003-2005 роках не зупинялась.

Однак, згідно статті 34 Закону України від 23 грудня 2004 року №2285-ІУ, із змінами від 25 березня 2005 року №2505-ІУ (2505-15) "Про Державний бюджет України на 2005 рік" виплата щорічної разової допомоги учасникам бойових дій на 2005 рік визначена у розмірі 250 гривень.

За таких обставин дії відповідача у спірний період є правомірними і такими, що ґрунтуються на законі. Закон України від 23 грудня 2004 рік №2285-ІУ, із змінами від 25 березня 2005 року №2505-ІУ (2505-15) "Про Державний бюджет України на 2005 рік", у частині визначення розміру виплат, неконституційними не визнані, а відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За таких обставин, правових підстав для стягнення у користь позивача допомоги у кратному розмірі, не було.

Оскільки судами обставини справи з'ясовані правильно, однак помилково застосовані норми матеріального права, а тому ухвалені рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового про відмову у позові.

Керуючись статтями 223, 22-9, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,-

Касаційну скаргу Управління праці і соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області задовольнити.

Постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 21 липня 2006 року і ухвалу апеляційного суду Луганської області від 5 жовтня 2006 року, у частині задоволеного позову, скасувати та прийняти нову постанову, якою у позові відмовити.

Постанова оскарженню не підлягає, крім випадків і порядку, передбачених статтями 237 - 239 Кодексу адміністративного судочинства України.