Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Співака В.І.

суддів Білуги С.В.

Гаманка О.І.

Загороднього А.Ф.

Заїки М.М.

при секретарі Сперкач Т.В.,

за участю позивача ОСОБА_1, представника Міністерства внутрішніх справ України Жиденка В.В., представника Кабінету Міністрів України Воронов-Лапицького М.А.,

розглянувши у судовому засіданні касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Міністерства внутрішніх справ України на постанову Печерського районного суду м. Києва від 21 червня 2006 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Кабінету Міністрів України, треті особи - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання незаконним наказу №50 о/с по апарату Міністерства внутрішніх справ України від 03.02.2006 року та наказу №102 о/с по апарату Міністерства внутрішніх справ України від 27.02.2006 року, постанови Кабінету Міністрів України від 25.01.2006 року №65 (65-2006-п) , стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, поновлення на роботі, -

У березні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Кабінету Міністрів України, треті особи - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання незаконним наказу №50 о/с по апарату Міністерства внутрішніх справ України від 03.02.2006 року та наказу №102 о/с по апарату Міністерства внутрішніх справ України від 27.02.2006 року, постанови Кабінету Міністрів України від 25.01.2006 року №65 (65-2006-п) , стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, поновлення на роботі.

Постановою Печерського районного суду м. Києва від 21 червня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2007 року, позов задоволено частково. Визнано незаконними та скасовано наказ №50 о/с по апарату МВС України від 03 лютого 2006 року, наказ №102 о/с по апарату МВС України від 27 лютого 2006 року, постанову Кабінету Міністрів України від 25 січня 2006 року №65 (65-2006-п) . Поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника директора Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України з 27 лютого 2006 року, стягнуто з МВС України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 10928 грн., допущено негайне виконання постанови в частині поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 2732 грн.

У касаційних скаргах Кабінет Міністрів України та Міністерство внутрішніх справ України, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просять скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1

Заслухавши доповідь судді-доповідача та перевіривши судові рішення у справі, колегія суддів вважає, що касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Міністерства внутрішніх справ України задоволенню не підлягають, оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені з додержанням норм процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційних скарг є необґрунтованими і не дають підстав, які передбачені статтями 225- 229 Кодексу адміністративного судочинства України для зміни чи скасування судових рішень.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 в Державному департаменті у справах громадянства та реєстрації фізичних осіб МВС України працював з моменту його створення на базі департаменту громадянства, паспортної та міграційної служби з 14 червня 2002 року. Постановою Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2002 року №1320 (1320-2002-п) він був призначений на посаду першого заступника директора Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України, відповідний наказ було видано по апарату МВС України. 30 грудня 2005 року позивач подав рапорт на ім'я Міністра внутрішніх справ України з проханням звільнити його в запас за віком та вислугою років та призначення на посаду першого заступника директора Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України як державного службовця з присвоєнням відповідного рангу, на якому були зазначені відповідні погоджувальні резолюції керівництва. В цей же день позивачем був написаний ще один рапорт на ім'я Міністра внутрішніх справ України з проханням призначити на посаду першого заступника директора зазначеного департаменту як державного службовця, на якому також зазначена відповідна резолюція про погодження. Після написання рапортів та погодження їх змісту з керівництвом, позивач продовжував працювати на посаді першого заступника директора зазначеного департаменту, вважаючи себе державним службовцем. З 09 січня по 27 лютого 2006 року знаходився на стаціонарному та амбулаторному лікуванні. Під час лікування дізнався про постанову Кабінету Міністрів України №65 від 25 січня 2006 року (65-2006-п) про звільнення з посади та був ознайомлений з наказом №48 о/с по апарату МВС України від 31 січня 2006 року про своє призначення першим заступником директора Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України та присвоєнням 5-го рангу державного службовця з 31 грудня 2005 року, а також з наказом №50 о/с по апарату МВС України від 03 лютого 2006 року про своє звільнення з посади за власним бажанням. Після завершення лікування був ознайомлений з наказом №102 від 27 лютого 2006 року про внесення змін до наказу МВС України від 03 лютого 2006 року №50 о/с.

Судами вірно зазначено, що відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Судами встановлено, що на посаду першого заступника Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України ОСОБА_1 було призначено як державного службовця 31 січня 2006 року з 31 грудня 2005 року, тобто через шість календарних днів після виходу постанови Кабінету Міністрів України про його звільнення, а вже через три календарних дні було видано наказ про звільнення.

Таким чином, заява позивача від 30 грудня 2005 року про укладення з ним трудового договору була реалізована лише 31 січня 2006 року після подання ним 18 січня 2006 року заяви про звільнення з посади, за цей період часу він не залишив роботу і не вимагав розірвання трудового договору, а тому підстав для звільнення ОСОБА_1 з роботи за статтею 38 Кодексу законів про працю України не було.

За таких обставин оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, підстав для їх скасування немає.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

Касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Міністерства внутрішніх справ України залишити без задоволення, а постанову Печерського районного суду м. Києва від 21 червня 2006 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Кабінету Міністрів України, треті особи - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання незаконним наказу №50 о/с по апарату Міністерства внутрішніх справ України від 03.02.2006 року та наказу №102 о/с по апарату Міністерства внутрішніх справ України від 27.02.2006 року, постанови Кабінету Міністрів України від 25.01.2006 року №65 (65-2006-п) , стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, поновлення на роботі - без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.