Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Сергейчука О.А.

Суддів Костенка М.І.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

Усенко Є.А.

секретар судового засідання Каліушко Ф.А.

за участю представників:

позивача: Глізниця Г.М.;

відповідача: Яцишина І.О.

розглянувши касаційні скарги Державного підприємства Міністерства оборони України "Центральний проектний інститут" та Державної податкової інспекції у Солом’янському районі м. Києва

на постанову Господарського суду м. Києва від 13.12.2005 р.

та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2006 р.

у справі №49/203

за позовом Державного підприємства Міністерства оборони України "Центральний проектний інститут"

до Державної податкової інспекції у Солом’янському районі м. Києва

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення та зобов’язання надати висновок

Державне підприємство Міністерства оборони України "Центральний проектний інститут" (далі по тексту – позивач, ДП МОУ "Центральний проектний інститут") звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Солом’янському районі м. Києва (далі по тексту – відповідач, ДПІ у Солом’янському районі м. Києва) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 01.07.2005р. №000316231/0 щодо визначення позивачу суми податкового зобов’язання за платежем: плата за оренду майна бюджетних установ та зобов’язання надати висновок щодо помилково сплачених позивачем коштів (з урахуванням уточнення позовних вимог).

Постановою Господарського суду м. Києва від 13.12.2005р. у справі №49/203 (суддя Митрохіна А.В.), яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2006р. (головуючий суддя – Пантелієнко В.О., судді Алданова С.О., Дзюбка П.О.), позовні вимоги задоволено частково; визнано недійсним податкове повідомлення-рішення від 01.07.2005р. №000316231/0. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

ДПІ у Солом’янському районі м. Києва, не погоджуючись з постановою Господарського суду м. Києва від 13.12.2005р. та ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2006р. у справі №49/203, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

ДП МОУ "Центральний проектний інститут", також не погоджуючись з постановою Господарського суду м. Києва від 13.12.2005р. та ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2006р. у справі №49/203, звернулось з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог, та направити справу в цій частині на новий розгляд.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційні скарги ДПІ у Солом’янському районі м. Києва та ДП МОУ "Центральний проектний інститут" не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ДПІ у Солом’янському районі м. Києва прийнято податкове повідомлення-рішення від 01.07.2005р. №000316231/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання за платежем: плата за оренду майна бюджетних установ у розмірі 35736 грн.

Зазначене податкове повідомлення-рішення прийнято ДПІ у Солом’янському районі м. Києва на підставі акту "Про результати планової виїзної комплексної документальної перевірки дотримання вимог податкового Державним підприємством Міністерства оборони України "Центральний проектний інститут" за період з 01.01.2002р. по 01.01.2005р." від 30.06.2005р. №045/23-0541/07989865 (далі по тексту – Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки позивачем в порушення вимог п. 17 Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 року за №786 (786-95-п) (далі по тексту – Методика), несплачено до Державного бюджету 30% плати за оренду державного майна в сумі 35756 грн.

Відповідно до Господарського кодексу України (436-15) державне підприємство – це підприємство засноване на державній власності. Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві господарського відання.

Основним законом, що регулює організаційні відносини, пов’язані з передачею в оренду майна державних підприємств, а також справляння орендної плати за оренду державного майна є Закон України "Про оренду державного і комунального майна" (2269-12) .

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Статтею 4 названого Закону встановлено, що об’єктами оренди є: цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць); нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем протягом 2002-2004 р.р. передавалось в оренду індивідуально визначене (нерухоме) майно, що належить до державної власності та знаходиться на балансі підприємства. При цьому, позивачем самостійно було визначено у договорах, укладених з орендарями, що орендна плата має частково перераховуватися до державного бюджету.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" орендар вносить орендну плату за користування об’єктом оренди. Методика розрахунку та порядок використання орендної плати визначається Кабінетом Міністрів України для об’єктів, що перебувають у державній власності. Державні підприємства мають право використовувати орендну плату, одержану від переданого ними в оренду окремого індивідуально визначеного майна, на поповнення власних обігових коштів.

Суд касаційної інстанції погоджується з правомірністю висновків судів першої та апеляційної інстанцій відносно того, що до об’єктів оренди, від яких державні підприємства мають право використовувати орендну плату на поповнення своїх обігових коштів, відносяться окреме індивідуально визначене майно до якого входить, у тому числі і нерухоме, а по іншим об’єктам оренди державного майна, відповідно до положень Закону України "Про оренду державного і комунального майна" (2269-12) і Методики, орендна плата спрямовується до Державного бюджету як неподатковий платіж. Законом України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) визначено, що цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який встановлює порядок погашення зобов’язань юридичних та фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовується до платників податків контролюючими органами, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення.

Саме цим Законом і запроваджене поняття податкового зобов’язання, податкового боргу як податкового зобов’язання узгодженого платником податків або встановленого судом, але не сплаченого у встановлений строк, а також пені, нарахованої на суму такого податкового зобов’язання.

Таким чином, визначена Законом України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) процедура стягнення розповсюджується на зобов’язання саме з податків і зборів (обов’язкових платежів) та пені у сфері зовнішньоекономічної діяльності, у зв’язку з чим, судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що заявлена до стягнення плата за оренду державного майна до податкових платежів відповідно до приписів ст. ст. 14, 15 Закону України "Про систему оподаткування" не відноситься.

Крім того, суд касаційної інстанції також погоджується з правомірністю висновків судів попередніх інстанцій стосовно зобов’язання податкового органу надати висновок щодо помилково сплачених позивачем коштів за оренду державного нерухомого майна, оскільки податковий орган, відповідно до спільного наказу ДПА, Мінфіну, Держказначейства України "Про затвердження Порядку взаємодії органів державної податкової служби України, фінансових органів та органів Державного казначейства України в процесі повернення помилково та/або надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів) платникам податків" від 03.02.2005 р. №58/78/22 (z0247-05) , готує висновок щодо помилково сплачених платниками податків сум податкових платежів, а орендна плата не є податковим платежем.

Згідно ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судами попередніх інстанції належним чином з’ясовано обставини справи та дано їм належну правову оцінку. Порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до зміни чи скасування постанови Господарського суду м. Києва від 13.12.2005р. та ухвали Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2006р. у справі №49/203 не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

Касаційні скарги Державної податкової інспекції у Солом’янському районі м. Києва та Державного підприємства Міністерства оборони України "Центральний проектний інститут" на постанову Господарського суду м. Києва від 13.12.2005р. та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2006р. у справі №49/203 залишити без задоволення.

Постанову Господарського суду м. Києва від 13.12.2005р. та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2006р. у справі №49/203 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.