Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Суддів - Панченка О.Н.

Горбатюка С.А.

Чумаченко Т.А.

Лиски Т.О.

Мироненка О.В. (суддя - доповідач)

провівши попередній розгляд справи за позовом ОСОБА_1до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, Київського Центру по нарахуванню та виплаті пенсій і допомоги про нарахування і виплату одноразової компенсації за втрату годувальника за касаційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 січня 2005 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 6 липня 2005 року, -

У грудні 2004 року позивачка звернулася в суд із позовом до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, Київського Центру по нарахуванню та виплаті пенсій і допомоги про нарахування і виплату одноразової компенсації за втрату годувальника. Свої вимоги обґрунтовує тим, що її чоловік ОСОБА_2був інвалідом 1 групи, як учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і через хворобу, пов"язану з цією роботою помер 6.03.2004р. Вона є непрацездатною з 2000р., перебувала на утриманні чоловіка, а тому на підставі ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" звернулася до відповідача про виплату їй одноразової грошової компенсації у зв"язку з втратою годувальника, в розмірі 60 мінімальних заробітних плат, однак відповідач нарахував їй лише 379 гр.30 коп., мотивуючи цей розмір Постановою Кабінету Міністрів України від 1996р№836. Просила стягнути на її користь з відповідача одноразову грошову компенсацію в розмірі 12300 грн., виходячи з мінімальної зарплати в 205 грн. на березень 2004р., посилаючись на те, що відмова відповідачів у виплаті їй одноразової компенсації по втраті годувальника з посиланням на Постанову кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", яка передбачає виплату в розмірі 379, 3 грн., а не в розмірі 60 мінімальних заробітних плат, як це передбачено Законом, є незаконною, оскільки Постанова Кабінету Міністрів України не може відмінити Закон.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києві від 21 січня 2005 року позов задоволено. Зобов'язано Управління праці та соціального захисту населення Деснянського району м. Києва провести донарахування ОСОБА_1одноразової компенсації по втраті годувальника в розмірі 11920,7 грн. та видати відповідне розпорядження Київському Центру по нарахуванню та виплаті пенсій і допомоги. Також зобов'язано Київський центр по нарахуванню та виплаті пенсій і допомоги виплатити ОСОБА_1донараховану суму компенсації в розмірі 11920,7 грн. Стягнуто з Управління праці та соціального захисту населення Деснянського району м. Києва та Київського центру по нарахуванню та виплаті пенсій і допомоги на користь ОСОБА_1по 59,5 грн. на відшкодування судових витрат.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Управління праці та соціального захисту населення Деснянського району м. Києва звернулося із апеляційною скаргою до суду апеляційної інстанції щодо скасування зазначеного вище рішення.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 6 липня 2005 року апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Деснянського району м. Києва відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Не погоджуючись із постановою суду першої та ухвалою суду апеляційної інстанцій Управління праці та соціального захисту населення Деснянського району м. Києва звернулося із касаційною скаргою до Верховного Суду України, який ухвалою від 29 січня 2007 року на підставі п.10 "Прикінцевих та перехідних положень" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , направив справу для вирішення до Вищого адміністративного суду України.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати рішення суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Зі справи вбачається та вірно встановлено судом, що чоловік позивачки - ОСОБА_2був інвалідом 1 групи, як учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і через хворобу, пов"язану з цією роботою помер 6.03.2004р. Позивачка є непрацездатною з 2000р., перебувала на утриманні чоловіка, а тому на підставі ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" звернулася до відповідача про виплату їй одноразової грошової компенсації у зв"язку з втратою годувальника, в розмірі 60 мінімальних заробітних плат, однак відповідач нарахував їй лише 379 гр.30 коп., мотивуючи цей розмір Постановою Кабінету Міністрів України від 1996р№836. Просила стягнути на її користь з відповідача одноразову грошову компенсацію в розмірі 12300гр., виходячи з мінімальної зарплати в 205 грн. на березень 2004р., посилаючись на те, що відмова відповідачів у виплаті їй одноразової компенсації по втраті годувальника з посиланням на Постанову Кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", яка передбачає виплату в розмірі 379, 3 грн., а не в розмірі 60 мінімальних заробітних плат, як це передбачено Законом, є незаконною, оскільки Постанова Кабінету Міністрів України не може відмінити Закон.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає (в тому числі) право на забезпечення громадянина у разі втрати годувальника.

Відповідно до вимог ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", розмір одноразової компенсації сім'ям, які втратили годувальника, становить 60 мінімальних заробітних плат (в редакції від 06.06.1996 року, яка діяла на час звернення до суду).

Згідно ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 (836-96-п) встановлено конкретні розміри виплат у визначеній сумі, що суперечать вимогам Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) , яким встановлено розмір таких виплат як кратну відносно до розміру мінімальної заробітної плати величину на час виплати.

З часу прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 (836-96-п) встановлені розміри виплат залишались незмінними, в той час як Верховною Радою України неодноразово змінювався розмір мінімальної заробітної плати. Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) визначено вказані виплати в кратному розмірі від мінімальної заробітної плати в Україні.

Відповідно до ст. 62 та 67 зазначеного вище закону, Кабінету Міністрів України надано право проводити лише роз'яснення порядку застосування цього Закону, якою, зокрема, є постанова Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 року № 987 (987-2000-п) "Про затвердження "Порядку використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення", та підвищувати розміри доплат, пенсій і компенсацій, відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати, але не зменшення їх та встановлення їх у твердій сумі, яка не відповідає Закону.

Іншими Законами в період з 2001 року по 2005 рік Кабінету Міністрів України не надавалось право на зменшення гарантованих державою виплат, а лише надано право здійснювати застосування норм, в яких для розрахунків застосовується мінімальна заробітна плата, виходячи з реальних можливостей видаткової частини Державного бюджету на 2002 рік та до 1 березня 2003 року внести пропозиції до Верховної Ради про внесення змін до законів України, у нормах яких для розрахунків застосовується мінімальна заробітна плата, але ніяких рішень з цих питань в 2002 році та наступному роках Кабінет Міністрів не приймав, Законами України "Про Держаний бюджет на 2004 рік" та "Про Держаний бюджет на 2005 рік" взагалі ніяких обмежень щодо застосування мінімальної заробітної плати не встановлювалось.

Згідно ст. 8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість, діяльності держави.

Оскільки ні Верховна Рада України, ні Кабінет Міністрів України в наступному будь-яких рішень із цих питань не приймали, то виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними нормативними актами при вирішенні даного спору, застосуванню підлягає саме ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а не Постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 (836-96-п) .

Ухвалюючи рішення, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що нарахування позивачці суми одноразової грошової компенсації у зв"язку з втратою годувальника, необхідно проводити за ст. 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а не за постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996р № 836.

З огляду на викладене, рішення суду першої та ухвала суду апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи наданим доказам та нормам процесуального права.

Доводи касаційної скарги висновки суду не спростовують.

Підстав для перегляду судового рішення з мотивів, викладених в касаційні скарзі, не вбачається.

За правилами частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо суди не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, то суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення-без змін.

Керуючись статтями 220, 221, 224, 230, 231 КАС України, колегія суддів,-

Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації залишити без задоволення, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 січня 2005 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 6 липня 2005 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 237 КАС України.