Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

при секретарі Полинько Д.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення протиправним, за касаційною скаргою ОСОБА_1на постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 жовтня 2006 року і ухвалу апеляційного суду Київської області від 20 березня 2007 року,-

У червні 2006 року ОСОБА_1звернулась з зазначеним позовом посилаючись на те, що є громадянкою Російської Федерації (далі РФ), за національністю чеченка і проживала в Чеченській Республіці РФ.

У зв'язку з військовими подіями та переслідуванням на національному ґрунті з боку федеральних військ та представників органів влади РФ змушена була залишити територію Чечні, прибула до України та в квітні 2005 року звернулась до відповідача з заявою про надання статусу біженця.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції №38 від 13 січня 2006 року у наданні статусу біженця відмовлено.

Прийняте рішення вважає протиправним, без урахування ситуації в Чеченській Республіці і причин, що змусили її покинути країну своєї громадянської належності, а тому посилаючись на ці обставини просила про задоволення позову.

Постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 жовтня 2006 року, залишеною без зміни ухвалою апеляційного суду Київської області від 20 березня 2007 року в позові відмовлено.

В касаційній скарзі ОСОБА_1просить ухвалені судові рішення скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи і доводи касаційної скарги колегія суддів дійшла висновку про задоволення скарги виходячи з наступного.

Відмовляючи ОСОБА_1 у позові, міськрайонний суд, з яким погодився і апеляційний суд виходили з того, що вона не надала доказів свого і дітей переслідування за національними чи іншими ознаками. Окрім того суди визнали дотриманою процедуру розгляду і прийняття рішення суб'єктом владних повноважень.

Проте до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, у клопотанні про надання статусу біженця ОСОБА_1., як підставу цього, вказувала проведення військових дій на території Чеченської республіки РФ та переслідування на національному грунті з боку федеральних військ та представників органів влади РФ. При цьому надала інформацію міжнародних організацій щодо ситуації в Чечні тощо. В протоколі співбесіди викладено обставини, що викликають у неї побоювання стати жертвою переслідувань в разі повернення до країни походження.

Проте відповідач прийняв рішення про відмову у наданні статусу біженця з мотивів недоведеності ОСОБА_1 своїх доводів, з чим погодились і суди, які дійшли передчасного висновку щодо його правомірності.

Дійсно, ст. 11 Закону України "Про біженців" передбачено, що до заяви про надання статусу біженця додаються документи і матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття такого статусу, однак цією нормою не встановлено обов'язковості подання таких документів.

Судами не враховано, що в залежності від певних обставин отримання, і відповідно надання таких документів особою, що звертається за встановленням статусу біженця може бути взагалі неможливе. Неможливість надання таких документів не є підставою для визнання відсутності умов, передбачених ст. 1 Закону України "Про біженців".

Поза увагою суду залишилась та обставина, що виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і ст. 1 Закону України "Про біженців", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться :

- знаходження особи за межами країни своєї громадянської належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;

- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

-побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме :

а) расова належність,

б) релігія,

в) національність (громадянство),

г) належність до певної соціальної групи,

д) політичні погляди.

Якщо встановлення факту знаходження особи за межами країни своєї національної належності або за межами країни свого колишнього місця проживання не викликало у судів першої та апеляційної інстанцій труднощів, то з'ясування інших підстав для надання статусу біженця зроблено ними поверхово.

Що ж до обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, то воно є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування у першу чергу суб'єктивних обставин є досить важливим.

Слід зауважити, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути невиносним. Термін "побоювання" означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ і так далі.

При цьому суди повинні мати власне судження про ситуацію в країні походження біженця.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Також слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати "можливим у розумних межах" або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Також слід звернути увагу суду на те, що побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за Конвенцією про статус біженців тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.

Таким чином, біженець має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок переслідування цієї особи за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

У цілому, "обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 р., цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судами не в повному обсязі встановлені всі фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Оскільки оскаржувані судові рішення не ґрунтуються на вимогах норм матеріального і процесуального права, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд, під час якого судам слід врахувати вищезазначене і відповідно до вимог закону вирішити даний спір.

Керуючись статтями 160, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів Вищого адміністративного суду України,-

Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити.

Постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 жовтня 2006 року і ухвалу апеляційного суду Київської області від 20 березня 2007 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає, крім випадків, строку і порядку, передбачених статтями 237 - 239 Кодексу адміністративного судочинства України.