Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого - Кобилянського М.Г.

суддів: Гуріна М.І., Нечитайла О.М., Федорова М.О., Чалого С.Я.

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області та Кабінету Міністрів України про стягнення недоплаченої одноразової грошової допомоги

за касаційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області на постанову Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 14 серпня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 28 вересня 2006 року,

У липні 2006 року ОСОБА_1 звернувся в суд з вказаним позовом. Зазначав, що йому, як інваліду війни 1 групи, згідно із статтею 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" щорічно до 5 травня належить виплачувати разову грошову допомогу у розмірі десяти мінімальних пенсій за віком. Посилався на те, що у 2003, 2004, 2005 роках виплати проведені неповністю, тобто у розмірі, що не співвідносяться із розміром мінімальної пенсії за віком, із-за цього утворилась заборгованість у сумі 3972 грн. 50 коп., яку просив стягнути з відповідача.

Постановою Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 14 серпня 2006 року задоволені позовні вимоги.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 28 вересня 2006 року скасовано постанову Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 14 серпня 2006 року. Виключено вказівку про те, що з Управління праці та соціального захисту населення Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області підлягає стягнення на користь держави державне мито у розмірі 51 грн.

У поданій касаційній скарзі Управління праці та соціального захисту населення Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить скасувати ухвалені рішення та відмовити в позові.

Заслухавши суддю, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є ветераном війни - інвалідом війни 1 групи.

Суд першої інстанції, а апеляційний суд погодившись з таким висновком, виходив з того, що виплата допомоги передбачена Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) у розмірі десяти мінімальних пенсій за віком і не може пов'язуватись з наявністю чи відсутністю коштів, оскільки при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Крім того, рішенням Конституційного Суду України у справі за № 1-27/2004 від 01.12.2004 положення статті 44 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік", якими обмежено розмір щорічної допомоги ветеранам війни, визнані неконституційними, а тому рішення підлягає застосуванню щодо спірних правовідносин і в 2005 році, оскільки положення відповідних статей законів про державні бюджети у 2003-2005 роках є тотожними.

Правовий статус ветеранів війни, у тому числі питання щодо надання їм пільг, визначаються Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) .

До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни (частина друга статті 4 Закону).

За змістом частини п'ятої статті 13 Закону, щорічно до 5 травня інвалідам війни 1 групи виплачується разова грошова допомога у розмірі десяти мінімальних пенсій за віком.

Частиною першою статті 17 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" встановлено, що фінансування витрат, пов'язаних з введенням в дію цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, а частиною першою статті 17-1 (стаття доповнена Законом України від 19.06.2003 р.№ 968-ІV (968-15) , який набув чинності 12.07.2003) визначено, що щорічну виплату разової грошової допомоги до 5 травня здійснюють органи праці та соціального захисту населення. Законом України "Про державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) розмір грошової допомоги встановлений у сумі 150 грн., Законом України "Про державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) у сумі 195 грн., Законом України "Про державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) у сумі 400 грн.

За таких обставин, судам необхідно було: з'ясувати до повноважень якого органу належало здійснювати виплати у 2003 році, оскільки станом на 5 травня цього року Закон не наділяв такими повноваженнями органи праці та соціального захисту населення; навести докази, що підтверджують незаконність рішень, дій чи бездіяльності відповідача з невиплати допомоги до 5 травня у 2004 році та при виплаті розміру допомоги у 400 гривень за 2005 рік, з урахуванням того, що Закон України від 23 грудня 2004 року N 2285-IV (2285-15) "Про держаний бюджет України на 2005 рік" в частині визначення розміру виплат неконституційним не визнаний, а відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Натомість, суд першої інстанції, оцінюючи Закон України "Про Державний бюджет України" щодо встановлення розміру щорічної разової допомоги інвалідам 1 групи вийшов за межі повноважень, оскільки відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові спори, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.

Апеляційний суд помилок суду першої інстанції не усунув, а відхиливши доводи апеляційної скарги, у своєму рішенні не навів обставин якими спростовується твердження відповідача про те, що останній діяв у межах визначеної компетенції.

Наведені порушення вимог законодавства, що допущені судами попередніх інстанцій є підставою для скасування ухвалених судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, а оскаржені рішення не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості.

Керуючись статтями 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області задовольнити частково.

Постанову Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 14 серпня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 28 вересня 2006 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і підлягає оскарженню за винятковими обставинами у випадках, з підстав, у строки та в порядку, які визначені статтями 235- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.