Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого - Кобилянського М.Г.,

суддів: Гуріна М.І., Нечитайла О.М., Федорова М.О., Чалого С.Я.

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області про стягнення недоплаченої одноразової грошової допомоги

за касаційною скаргою Управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області на постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 30 жовтня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2007 року,

У вересні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду вказаним з позовом. Зазначав, що йому, як інваліду війни ІІ групи, згідно із статтею 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" щорічно до 5 травня належить виплачувати разову грошову допомогу у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком. Посилався на те, що у 2004 - 2006 роках виплати проведені неповністю, тобто у розмірі, що не співвідносяться із розміром мінімальної пенсії за віком, то утворилась заборгованість у сумі 6769 грн. 52 коп., яку просив стягнути з відповідача.

Постановою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 30 жовтня 2006 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області недоплачену суму щорічної разової грошової допомоги у розмірі дві тисячі двадцять шість гривень за 2006 рік. У задоволенні решти вимог відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2007 року залишено без змін постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 30 жовтня 2006 року.

У поданій касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить скасувати ухвалені судові рішення та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Перевіривши доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин у справі у межах, визначених ст. 220 КАС України, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що позивач є ветераном війни - інвалідом війни ІІ групи.

Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції, а апеляційний суд погодившись з таким висновком, виходив з того, що виплата допомоги передбачена Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком і не може пов'язуватись з наявністю чи відсутністю коштів, оскільки при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Крім того, рішенням Конституційного Суду України у справі за № 1-27/2004 від 01.12.2004 положення статті 44 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік", якими обмежено розмір щорічної допомоги ветеранам війни, визнані неконституційними, а тому рішення підлягає застосуванню щодо спірних правовідносин і в 2005 році, оскільки положення відповідних статей законів про державні бюджети у 2003-2005 роках є тотожними.

Суди також дійшли висновку, що виплати за 2003-2005 рік не підлягають стягненню у зв"язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду.

З висновками судів не можна погодитися виходячи з наступного.

Правовий статус ветеранів війни, у тому числі питання щодо надання їм пільг, визначаються Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) .

До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни (частина друга статті 4 Закону).

За змістом частини п'ятої статті 13 Закону, щорічно до 5 травня інвалідам війни ІІ групи виплачується разова грошова допомога у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком.

Частиною першою статті 17 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" встановлено, що фінансування витрат, пов'язаних з введенням в дію цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, а частиною першою статті 17-1 (стаття доповнена Законом України від 19.06.2003 р.№ 968-ІV (968-15) , який набув чинності 12.07.2003) визначено, що щорічну виплату разової грошової допомоги до 5 травня здійснюють органи праці та соціального захисту населення. Законом України від 26.12.2002 року №380-ІУ (380-15) установлено, що у 2003 році виплата допомоги інвалідам війни ІІ групи має становити 120 грн., Законом України від 27.11.2003 року № 1344-ІУ (1344-15) така виплата на 2004 рік визначена у розмірі 160 грн., а Законами України від 23 грудня 2004 року № 2285-IV (2285-15) , від 25 березня 2005 року № 2505-IV (2505-15) "Про держаний бюджет України на 2005 рік" установлено, що у 2005 році виплата щорічної разової допомоги визначена у розмірі 330 грн.

За таких обставин, судам необхідно було: з'ясувати до повноважень якого органу належало здійснювати виплати у 2003 році, оскільки станом на 5 травня цього року Закон не наділяв такими повноваженнями органи праці та соціального захисту населення; навести докази, що підтверджують незаконність рішень, дій чи бездіяльності відповідача з невиплати допомоги до 5 травня у 2004 році та при виплаті розміру допомоги у 330 гривень за 2005 рік, з урахуванням того, що Закон України від 23 грудня 2004 року N 2285-IV (2285-15) "Про держаний бюджет України на 2005 рік" в частині визначення розміру виплат неконституційним не визнаний, а відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Натомість, суд першої інстанції, оцінюючи Закон України "Про Державний бюджет України" щодо встановлення розміру щорічної разової допомоги інвалідам ІІ групи вийшов за межі повноважень, оскільки відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові спори, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.

Апеляційний суд помилок суду першої інстанції не усунув, а відхиливши доводи апеляційної скарги, у своєму рішенні не навів обставин якими спростовується твердження відповідача про те, що останній діяв у межах визначеної компетенції.

Наведені порушення вимог законодавства, що допущені судами попередніх інстанцій є підставою для скасування ухвалених рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, а оскаржені рішення не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості.

Керуючись статтями 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу Управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області задовольнити частково.

Постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 30 жовтня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2007 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і підлягає оскарженню за винятковими обставинами у випадках, з підстав, у строки та в порядку, які визначені статтями 235- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.