Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

при секретарі судового засіданні Александровій Я.А.,

за участю представника відповідача - управління Пенсійного фонду України в Обухівському районі Київської області - Побігая М.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за скаргою ОСОБА_1 на дії управління Пенсійного фонду України в Обухівському районі Київської області, яка переглядається за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2004 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 19 квітня 2005 року

У вересні 2004 року ОСОБА_1 звернувся в суд із скаргою на дії управління Пенсійного фонду України в Обухівському районі Київської області (УПФ).

Зазначав, що як інвалід 1 групи з дитинства, звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року № 1788-ХІІ по втраті годувальника.

Посилаючись на те, що у задоволенні заяви пенсійним органом неправомірно відмовлено, - просив визнати бездіяльність посадових осіб УПФ незаконною та зобов'язати відповідача призначити пенсію.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 19 квітня 2005 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані рішення скасувати і постановити нове, про задоволення позову.

Заслухавши доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 12 серпня 2004 року ОСОБА_1 звернувся до УПФ України в Обухівському районі Київської області із заявою про призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України "Про пенсійне забезпечення" у зв'язку з втратою годувальника.

Листом від 30 серпня 2004 року № 05/1733 начальник пенсійного органу в задоволенні поданої ОСОБА_1 заяви відмовив, посилаючись на те, що право на таку пенсію мають тільки особи, які були непрацездатними на час втрати годувальника, або стали інвалідами у віці до 18 років, а із особової справи позивача та конкретно із відповіді офтальмологічної МСЕК Луганського обласного центру медико-соціальної експертизи К-73 № 332461 від 10 березня 1977 року вбачається, що заявник вперше став інвалідом у віці 21 року.

Відмовивши в задоволенні позову, суд першої інстанції, а апеляційний суд погодившись з таким висновком, виходив з того, що скаржник не надав суду доказів, того що він дійсно набув статусу інваліда до 18 років.

З таким висновком погоджується і колегія суддів Вищого адміністративного суду України.

Відповідно до статті 37 Закону України "Про пенсійне забезпечення" та статті 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" право на пенсію у разі втрати годувальника мають діти померлого, старші 18 років, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років.

Як вбачається із довідки МСЕК (серія К-73 від 10 березня 1977 року № 332461) ОСОБА_1 вперше встановлено 2 групу інвалідності з дитинства по зору з досягненням 21 річного віку.

Відповідно до пункту 30 положення про медико-соціальну експертну комісію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 року № 83 (83-92-п) , датою встановлення інвалідності вважається день надходження до медико-соціальної експертної комісії документів, необхідних для огляду хворого.

Згідно із листом Луганської офтальмологічної МСЕК від 17 травня 2002 року, надісланим начальнику Ленінського управління праці і соціального захисту населення м. Луганська, з причин відсутності медичних документів не можливо встановити якими були зорові функції очей до 18 років і, відповідно, чи був скаржник інвалідом до цього віку.

За таких обставин доводи касаційної скарги, щодо неповного з'ясування обставин справи є помилковими, висновків судів не спростовують, а за правилами частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо суди не допустили порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, то суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін.

Керуючись наведеним, статтями 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 грудня 2004 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 19 квітня 2005 року, - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами у строк та у порядку, визначеними статтями 237 - 239 КАС України.