Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого - Панченка О.Н.,

суддів: Смоковича М.І., Сороки М.О., Чумаченко Т.А., Штульмана І.В.,

при секретарі судового засідання: Семяністій С.Л.,

представника відповідача: Фортуненко Т.П.,

розглянувши у судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Київського центру по нарахуванню та виплаті пенсій і допомоги та Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Києва про стягнення недоплаченої грошової допомоги та пенсії, провадження по якій відкрито

за касаційними скаргами Київського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат та Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Києва на постанову Деснянського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2006 року та Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 березня 2007 року,

У серпні 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Київського центру по нарахуванню та виплаті пенсій і допомоги та Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Києва про стягнення недоплаченої частини разової грошової допомоги учаснику бойових дій за 2003 - 2006 роки, стягнення недоплаченої частини пенсії за 2003 - 2006 роки, зобов'язати здійснити перерахунок пенсії з 1 липня 2006 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона є учасником бойових дій, тому відповідно до статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ (3551-12) ) щорічно до 5 травня має право на отримання щорічної разової грошової допомоги у розмірі 5 мінімальних пенсій за віком.

Також зазначала, що відповідно до частини 4 статті 12 Закону від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ вона має право на підвищення пенсії в розмірі 150 процентів мінімальної пенсії за віком.

Однак відповідач у 2003 році згідно Закону України від 26 грудня 2002 року № 380 - ІV "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) виплатив допомогу тільки в розмірі 90 гривень, у 2004 році згідно Закону України від 27 листопада 2003 року № 1344-ІV "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) виплатив допомогу в розмірі 120 гривень, у 2005-2006 роках згідно законів України від 23 грудня 2004 року №2285-ІV "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) та від 20 грудня 2005 року №3235-ІV "Про Державний бюджет України на 2006 рік" (3235-15) виплачено допомогу в розмірі 250 гривень відповідно за кожен з цих років.

Вважаючи, що відповідач при нарахуванні та виплаті допомоги повинен керуватись лише Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) , позивачка просила стягнути з відповідача невиплачену грошову допомогу за 2003 рік у розмірі 236 гривень 50 копійок, за 2004 рік у розмірі 462 гривні 25 копійок, за 2005 рік у розмірі 1 660 гривень, за 2006 рік у розмірі 1750 гривень.

Крім цього, фактичне підвищення пенсії на 150 процентів мінімальної пенсії за віком в 2003 - 2006 роках, як це передбачено частиною 4 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", не проводилось і складало лише 29 гривень 87 копійок. У зв'язку з чим, вважає, що загальний розмір недоплати пенсії склав 10 386 гривень 96 копійок.

Постановою Деснянського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 березня 2007 року, позовні вимоги задоволено частково.

У касаційних скаргах відповідачі, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просять скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення недоплаченої частини разової грошової допомоги учаснику бойових дій за 2003 - 2006 роки, суди попередніх інстанцій виходили з того, що для врегулювання спірних правовідносин у цій справі пріоритетними є норми Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) .

Такий висновок зроблений судами з порушенням правил застосування норм матеріального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено та з цим погоджуються сторони, що позивач є учасником бойових дій.

Статтею 12 Закону від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ передбачено, що учасникам війни виплачується щорічна одноразова допомога до 5 травня в розмірі 5 мінімальних пенсій за віком.

Однак, Законом України від 26 грудня 2002 року № 380 - ІУ "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) (ст. 28 ) учасникам бойових дій передбачена разова допомога в розмірі 90 гривень, Законом України від 27 листопада 2003 року № 1344-ІV "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) (ст. 44) учасникам бойових дій передбачена разова допомога в розмірі 120 гривень, Законом України від 23 грудня 2004 року № 2285-ІV "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) (ст. 34) та Законом України від 20 грудня 2005 року №3235-ІV "Про Державний бюджет України на 2006 рік" (3235-15) (ст.30) учасникам бойових дій передбачена разова допомога в розмірі 250 гривень.

Зазначені закони України, в період з 5 травня по 30 вересня відповідних років, протягом якого позивач міг отримати грошову допомогу (ч.4 ст. 17-1 Закону від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ), не визнані неконституційними. Тобто, в даному випадку на період виникнення спірних правовідносин, які є предметом спору в цій справі, були наявні нормативно-правові акти, які мають однакову юридичну силу, але по-різному встановлювали розмір щорічної допомоги до 5 травня учасникам бойових дій.

Отже, для вирішення цього спору судам попередніх інстанцій необхідно було визначитись, який з цих законів є пріоритетним та підлягав застосуванню у виниклих правовідносинах.

Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України (254к/96-ВР) не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.

Водночас Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України (254к/96-ВР) зазначив: "Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше".

За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України.

Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше.

Виходячи з наведених положень Конституції України (254к/96-ВР) та рішення Конституційного Суду України, а також враховуючи, що вищезазначеними статтями (28, 44, 34,30) законів України "Про Державний бюджет України на 2003 та 2006 роки" фактично змінено положення Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) , який діяв у часі раніше, пріоритетними в даному випадку є положення статей 28, 44, 34, 30 відповідно законів України "Про Державний бюджет України на 2003 та 2006 роки".

Зазначених обставин та норм матеріального права не врахували суди попередніх інстанцій під час вирішення спору в цій справі, чим порушили правила застосування норм матеріального права, а саме помилково надали перевагу приписам Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) .

Що ж стосується підвищення розміру пенсії відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", то суди попередніх інстанцій прийшли до правильного висновку про задоволення в цій частині позовних вимог з врахуванням змін, внесених в цю норму. Однак при цьому суди неправильно провели розрахунок за 2006 рік, оскільки не врахували, що з 1 липня 2006 року пенсії учасникам бойових дій підвищуються на 25 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, а фактично суди задовольнили позов за цей рік виходячи з розрахунку підвищення пенсії на 150 відсотків мінімальної пенсії за віком.

Отже, і в цій частині рішення судів не відповідають обставинам справи та нормам матеріального права, а тому підлягають скасуванню.

Для вирішення цього спору, з урахуванням наведених вище норм матеріального права та висновків суду касаційної інстанції, необхідно проводити розрахунки, встановлювати нові обставини та давати їм належну правову оцінку, що відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України не може зробити суд касаційної інстанції. Тому цю справу слід направити в суд першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційні скарги Київського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат та Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Києва задовольнити частково.

Постанову Деснянського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 березня 2007 року скасувати та направити справу в суд першої інстанції на новий розгляд.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена за винятковими обставинами до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.