К-38185/06 Про надання статусу біженця - 06.08.2008 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення неправомірним та надання статусу біженця, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 22 лютого 2006 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 11 липня 2006 року,-

26.04.2005р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення неправомірним та . Свої вимоги обґрунтовує тим, що рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції №92 від 09.02.2005р. на підставі абз.5 ст. 10 Закону України "Про біженців" йому відмовили в наданні статусу біженця, у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Позивач вважає це рішення необґрунтованим та незаконним, оскільки відповідачем не було зроблено детального аналізу отриманої інформації.

Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 22.02.2006р., залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 11.07.2006р., в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16.04.2008р. касаційна скарга була прийнята до провадження суду, по ній відкрито касаційне провадження.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Рішенням першого заступника Голови Державного комітету України у справах національностей та міграції №92 від 09.02.2005р. відмовлено ОСОБА_1 в наданні статусу біженця, відповідно до абз.5 ст. 10 Закону України "Про біженців", у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Позивач просить визнати неправомірним та скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції №92 від 09.02.2005р. про відмову в наданні йому статусу біженця та зобов'язати відповідача надати йому статус біженця.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про біженців" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до абз.5 ст. 10 Закону України "Про біженців", статус біженця не надається особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, що передбачені абз.2 ст.1 цього Закону.

Згідно абз.6 ст.10 вказаного Закону, статус біженця не надається особі, яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні.

З матеріалів справи вбачається, що суд апеляційної інстанції, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, послався на абз.6 ч.1 ст. 10 Закону України "Про біженців", однак Державний комітет України у справах національностей та міграції не вказував у своєму рішенні №92 від 09.02.2005р. про відмову в наданні статусу біженця на те, що позивач до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебував у третій безпечній країні.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач хінді за національністю, народився і виріс в Індії, там же отримав середньо освіту, документи, які засвідчують його особу відсутні. ОСОБА_1 пояснює це тим, що паспорт у нього вилучили коли він прибув Росії, поновлювати документи не бажає, так як не бажає вступати у взаємовідносини з будь якими державними органами Індії. На передодні виїзду з Індії він та його батьки змінили віру, будучи сікхами, прийняли мусульманство. В Індії проживає його матір, а батька було вбито. Позивач прибув до України нелегально 27.04.1998р. через Росію, куди прибув за туристичною візою. Під час перебування в Україні з 1998 по 2004 роки за статусом біженця не звертався.

Матеріали справи містять висновок (а.с.28) відділу у справах національностей та міграції Київської обласної державної адміністрації №04/2004 від 02.08.2004р., згідно якого вважається за доцільне надати ОСОБА_1 статус біженця відповідно до абз.2 ст. 1 Закону України "Про біженців". Згідно копії свідоцтва про народження НОМЕР_1, виданого 03.11.2003р. виконкомом Великодмитровицької сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 Зазначеним матеріалам суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем ОСОБА_1 не надав переконливих доказів на підтвердження того, що в Індії існує загроза його життю за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, врахувавши, що позивач прибув до України нелегально через територію Росії і тривалий час не звертався до компетентних органів України про надання йому статусу біженця.

Такий висновок суду першої інстанції суперечить основним засадам та нормам адміністративного судочинства.

Відповідно до ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства (далі- КАС) України (2747-15) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі ж невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

З метою вирішення зазначеного спору судам слід установити правомірність чи неправомірність оскаржуваного рішення.

Отже, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, всупереч положенням адміністративного судочинства виходив з того, що позивачем не подано до суду переконливих доказів, які б достовірно вказували б на той факт, що проживаючи на території Індії та будучи громадянином цієї країни, позивач став жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Однак, за змістом ч.3 ст. 14 Закону України "Про біженців" у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановлено справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Проте, із матеріалів справи вбачається, що при розгляді звернення позивача вказана обставина відповідачем не перевірялася, що суперечить ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, якою передбачено, що кожен має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі.

Таким чином, відмовляючи у задоволенні скарги суди попередніх інстанцій передчасно дійшли висновку, що рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції від 09.02.2005р. за №92 прийняте у межах наданої суб'єкту владних повноважень компетенції та відповідно до Закону України "Про біженців" (2557-14) .

За таких обставин, висновки судів попередніх інстанцій про правомірність оспорюваного рішення, яке прийняв відповідач, є передчасними і такими, що ґрунтуються на неповно з'ясованих обставинах справи, а тому скасуванню.

Оскільки відповідно до ч.1 ст. 220 КАС України касаційний суд позбавлений можливості досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, то справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 210, 221, 223, 227, 230, 231 КАС України, колегія суддів,-

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 22 лютого 2006 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 11 липня 2006 року - скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, оскарженню не підлягає. Згідно ст.ст. 236, 237 КАС України рішення суду касаційної інстанції може бути оскаржено до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.