К-24659/06 Про визнання недійсним договору підряду - 25.06.2008 Прийняття

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24.05.2006р. постанову суду першої інстанції скасовано. Позов Луцької ОДПІ задоволено. Визнано недійсним договір підряду б/н від 10.07.2002 р. Стягнуто з ПП ОСОБА_3 в доход державного бюджету України 930000 грн. та 1,70 грн. держмита. Стягнуто з ТОВ "Торговий дім "Любарт" в доход державного бюджету України 930000 грн. та 1,70 грн. державного мита.

ТОВ "Любарт" подало касаційну скаргу, якою просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача-1, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ "Торговий дім "Любарт" (замовник) та ПП ОСОБА_3. (підрядник) 10.07.2002 р. укладений договір підряду б/н, відповідно до якого у період з липня 2002 р. по жовтень 2003 р. підрядником надано маркетингових послуг на загальну суму 930000 грн., про що складені щомісячні акти приймання-передачі виконаних робіт. Оплата послуг проведена повністю шляхом перерахування коштів на рахунок підприємця у відділенні Приватбанк м. Львова.

Відмовляючи у позові про визнання угоди недійсною, суд першої інстанції виходив з того, що договір підряду сторонами повністю виконаний, а правові підстави для визнання угоди недійсною на підставі ст. 49 ЦК УРСР відсутні.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та визнаючи недійсним договір підряду, суд касаційної інстанції виходив з того, що ТОВ "Торговий дім "Любарт" були понесені витрати, не підтверджені документами, що зумовило заниження валового доходу. При цьому, суд послався на приписи ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України та застосував наслідки, передбачені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України.

Суд касаційної інстанції не може визнати законними та обґрунтованими судові рішення судів попередніх інстанцій, оскільки вважає, що останні допустили порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Суди попередніх інстанцій, розглядаючи позовні вимоги податкової інспекції про визнання недійсною угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не врахували того, що такі вимоги не можуть бути предметом позову.

Податкова інспекція, обґрунтовуючи позов, послалася на ст.ст. 207, 208 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що за змістом приписів ст. 228 Цивільного кодексу України правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

З огляду на викладене, позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов'язання) недійсним судовому розгляду не підлягають.

Органи державної податкової служби можуть звертатися до судів із позовами на підставі ст. 208 Господарського процесуального кодексу України про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не у резолютивній частині судового рішення.

Для стягнення вказаних санкцій необхідною умовою є наявність умислу на укладення (вчинення) угоди з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

Згідно з частиною 1 статті 208 Господарського кодексу України передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає ст. 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному у частині 1 статті 238 Господарського кодексу України. Цивільний кодекс УРСР (1540-06) , стаття 49 якого встановлювала конфіскаційні санкції за укладення угод з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, втратив чинності з 01.01.2004 р. Цивільний кодекс України (435-15) , який набрав чинності з 01.01.2004 р., таких санкцій не передбачає.

За змістом частини 2 статті 5 Цивільного кодексу України він має зворотну дію в часі у випадках, коли пом'якшує або скасовує відповідальність особи. Господарський кодекс України (436-15) , який набрав чинності з 01.01.2004 р., містить норми, які за предметом регулювання та встановленими санкціями відповідають положенням статті 49 Цивільного кодексу УРСР.

Однак, відповідно до пункту 5 розділу ІХ "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України (436-15) положення останнього щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності застосовуються у разі, якщо такі порушення були вчинені після набрання чинності цими положеннями. Положення Господарського кодексу України (436-15) щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці 1 того ж пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями названого Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються у разі, якщо вони пом'якшують відповідальність за вказане порушення.

Крім того, встановлені частиною 1 статті 208 Господарського кодексу України санкції можуть бути застосовані лише з дотриманням строків, установлених статтею 250 цього Кодексу, - протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення суб'єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

У розрізі наведеного, необхідно враховувати момент виконання договору та момент звернення податкової інспекції до суду з позовом про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Суд касаційної інстанції зазначає також про необґрунтованість судових рішень судів попередніх інстанцій, оскільки вони ухвалені без повного та всебічного з'ясування обставин, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на припущеннях. Зазначені судом апеляційної інстанції обставини, зокрема щодо неправильного формування валових витрат, які, до того ж, непідтверджені жодними доказами, не можуть бути виключними підставами для висновку про укладення спірної угоди з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, оскільки не вбачається, в чому ж полягала така мета, а також не доведено, що метою її укладення було настання протиправних наслідків. У випадку виконання угоди, але відображення її у податковому обліку з порушенням вимог податкового законодавства, настають наслідки та застосовується відповідальність, передбачена таким законодавством.

Допущені судами попередніх інстанцій вищевказані порушення не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, який згідно із ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

З огляду на викладене, судові рішення попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи судам слід врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, належно оцінити докази, і, в залежності від встановлених обставин, здійснити розгляд справи у відповідності із нормами матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 220, 220, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Любарт" задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Волинської області від 23.02.2006 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24.05.2006 р. скасувати, а справу направити до Господарського суду Волинської області на новий розгляд.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття обставин, які можуть бути підставою для провадження за винятковими обставинами.