Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого),

Брайка А.І., Голубєвої Г.К., Рибченка А.О., Федорова М.О.

при секретарі: Міненко О.М.

за участі представника позивача та третьої особи - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Луцьку на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20.05.2004 по справі № 2/35-25а (2)

за позовом Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_2

до Державної податкової інспекції у м. Луцьку Волинської області

третя особа Закрите акціонерне товариство "Автопарк"

про визнання недійсним податкових повідомлень-рішень

Заявлено позовні вимоги (з уточненням) про визнання недійсним податкових повідомлень-рішень Державної податкової інспекції у м. Луцьку (далі - ДПІ) від 23.08.2002 № 000012180/0 та від 23.09.2002 № 0000031800/2, № 0000091800/2, якими визначено податкове зобов'язання по ринковому збору у вигляді штрафної санкції в розмірі 1700 грн. по кожному рішенню, за порушення п. 5 Указу Президента України від 28.06.1999 № 761/99 "Про впорядкування механізму сплати ринково збору" (761/99) та п. 5 Положення "Про ринковий збір" про що зазначено в актах перевірок № 269/18 від 22.08.2002 № 000042 від 08.08.2002, № 266/18 від 18.08.2002, а саме: справляння ринкового збору без застосування касового апарату, шляхом видачі квитанцій невстановленого зразка.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 19.03.2004 у справі № 2/35-25а (2) в позові відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, зокрема, що Закон України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" (265/95-ВР) не визначає правових засад сплати ринкового збору, тому ДПІ правомірно застосовано Указ Президента України "Про впорядкування механізму сплати ринково збору".

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 20.05.2004 по справі № 2/35-25а (2) рішення Господарського суду Волинської області від 19.03.2004 - рішення скасовано, позов задоволено.

Апеляційний господарський суд не погодився із позицією суду першої інстанції, пославшись на норми п. п. 1, 2, 3 Указу Президента України від 28.06.1999 № 761/99 "Про впорядкування механізму сплати ринково збору" (761/99) зазначив, що немає підстав вважати позивача платником ринкового збору.

Також зазначивши п. 6 ст. 9 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" суд апеляційної інстанції за матеріалами справи встановив, що позивач одержав свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи від 24.01.2001 та Свідоцтво про сплату єдиного податку НОМЕР_1, видане 23.12.2001. Докази здійснення підприємцем ОСОБА_2 продажу підакцизних товарів у справі відсутні. Відповідно враховуючи фактичні обставини справи, та положення наведених норм, судом встановлено факт ведення позивачем книги обліку доходів і витрат у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. І таким чином суд дійшов висновку, що ПП ОСОБА_2 мав підстави застосувати п. 6 ст. 9 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг".

Не погодившись із постановою Львівського апеляційного господарського суду від 20.05.2004 по справі № 2/35-25а (2), відповідач Державна податкова інспекція у м. Луцьку (ДПІ) подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати судове рішення, посилаючись на ст. ст. 2, 3, 6 Указу Президента № 761/99 "Про впорядкування механізму сплати ринково збору" та Закон України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" (265/95-ВР) , зазначивши, що жодної вказівки на те, що зазначений Закон може застосовуватись при сплаті місцевих податків та зборів, зокрема ринкового збору немає. Відповідно у суду немає правових підстав вважати Указ Президента № 761/99 нечинним.

Таким чином на думку скаржника, при винесенні рішення судом повністю з'ясовані обставини справи, судом дана їм правильна правова оцінка. Відповідно скаржник вважає, що рішення суду першої інстанції винесене у відповідності до норм матеріального та процесуального права. Тобто на думку скаржника судом апеляційної інстанції були зроблені висновки, що не відповідають обставинам справи, так як відповідальність за нарахування ринкового збору та своєчасність сплати його до місцевого бюджету покладається на адміністрацію ринку, яким являється підприємець ОСОБА_2, відповідно до розпорядження Луцької міської ради.

Позивач заперечення на касаційну скаргу не надав, в судовому засіданні проти скарги заперечив, повністю підтримавши судові рішення.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги та пояснення представника позивача та третьої особи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

В силу п. 1 Указу Президента України від 28.06.1999 № 761/99"Про впорядкування механізму сплати ринково збору" (761/99) - ринковий збір - це плата за право займання місця для торгівлі на ринках усіх форм власності, в тому числі у павільйонах, на критих та відкритих столах, майданчиках (включаючи орендовані), з автомобілів, візків, мотоциклів, ручних візків тощо.

Таким чином необхідно погодитись із позицією апеляційного господарського суду про відсутність підстав вважати позивача платником ринкового збору, враховуючи ч. 2 п. 3, п. 6 Указу, яким визначено, що адміністрація ринку лише зобов'язана надавати послуги з нарахування, забезпечення справляння (сплати) та своєчасності перерахування ринкового збору до відповідного місцевого бюджету.

При цьому суд апеляційної інстанції за матеріалами справи встановив, що позивач вів книгу обліку доходів і витрат у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України у повній відповідності із Свідоцтвом про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи від 24.01.2001 та Свідоцтвом про сплату єдиного податку НОМЕР_1 від 23.12.2001.

Отже враховуючи норму п. 6 ст. 9 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" (з врахуванням змін, внесених Законом України від 21.12.2000 № 2156) де встановлено, що реєстратори розрахункових операцій та розрахункові книжки не застосовуються при продажу товарів (наданні послуг) суб'єктами підприємницької діяльності - фізичними особами, оподаткування доходів яких здійснюється відповідно до законодавства з питань оподаткування суб'єктів малого підприємництва (в тому числі шляхом отримання свідоцтва про сплату єдиного податку), якщо такі суб'єкти не здійснюють продаж підакцизних товарів (крім пива на розлив), за умови ведення такими особами книг обліку доходів і витрат у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за поданням державного органу, уповноваженого провадити державну регуляторну політику, судом правомірно встановлено, що ПП ОСОБА_2 мав підстави застосувати п. 6 ст. 9 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг".

Таким чином необхідно погодитись із обґрунтуванням судом свого рішення п. 3 Прикінцевих положень Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" (265/95-ВР) та п.п.4.4.1. п.4.4. ст. 4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами", враховуючи, що положення Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) не можуть бути розповсюджені на штрафні санкції, передбачені Законом України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" (265/95-ВР) , а тому вказані штрафні санкції не можуть бути визнанні як податкове зобов'язання.

Відповідно постанова Львівського апеляційного господарського суду від 20.05.2004 по справі № 2/35-25а (2) скасуванню не підлягає, як така, що винесена за вичерпних юридичних висновків при правильному застосуванні норми матеріального права. При цьому доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись ст. ст. 160, 220, 221, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Луцьку залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20.05.2004 по справі № 2/35-25а (2) залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237- 239 КАС України.