Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого, судді - Смоковича М.І.,

Суддів - Весельської Т.Ф.,

Горбатюка С.А.,

Мироненка О.В.,

Чумаченко Т.А.,

провівши у порядку письмового провадження касаційний розгляд адміністративної справи

за позовною заявою Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Редакції газети "Народна трибуна" про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів,

провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 4 жовтня 2006 року, -

У травні 2006 року Сумське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до Редакції газети "Народна трибуна" з позовом про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів у сумі 2609 гривень 09 копійок, посилаючись на те, що Редакція газети "Народна трибуна" зобов’язана була створити в 2005 році одне місце для працевлаштування інваліда, але фактично його не створила.

Постановою Господарського суду Сумської області від 24 липня 2006 року позовні вимоги задоволено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 4 жовтня 2006 року постанову Господарського суду Сумської області від 24 липня 2006 року скасовано та в задоволенні позовних вимог відмовлено.

У поданій касаційній скарзі Сумське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися судами в процесі її розгляду, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ, із змінами та доповненнями, для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлено норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 чоловік – у кількості одного робочого місця.

Частиною 1 статті 18 цього Закону передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Відповідно до пункту 10 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1434 (1434-2002-п) , Фонд соціального захисту інвалідів діє у складі Мінпраці.

Пунктом 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 травня 1995 року № 314 (314-95-п) (далі – Положення), встановлено, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням по бажанню, стану здоров’я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохорони праці, громадських організацій інвалідів і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (пункт 3 Положення). Підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів і включають їх до колективного договору (пункт 5 Положення).

Отже, створеним робочим місцем є робоче місце, що введено в дію шляхом працевлаштування інваліда. Закон зобов’язує відповідача, відповідно до чотирьохвідсоткового нормативу, створити робочі місця для роботи інвалідів, вказати їх у колективному договорі та інформувати центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів, а органи працевлаштування – підібрати робоче місце і працевлаштувати інваліда.

При цьому, відповідно до пунктів 11, 12 Положення місцеві органи соціального захисту населення виявляють інвалідів, які бажають працювати і спроможні реалізувати свої здібності та можливості на підставі індивідуальних програм реабілітації; щомісячно надсилають державній службі зайнятості списки інвалідів, які бажають працювати і спроможні реалізувати свої здібності та можливості на підставі індивідуальних програм реабілітації; щомісячно надсилають державній службі зайнятості списки інвалідів, які виявили бажання працювати, із зазначенням професій та спеціальностей; подають державній службі зайнятості заявки на професійне навчання інвалідів; ведуть інформаційний банк даних про інвалідів, які працюють і бажають працювати.

Державна служба зайнятості також веде облік інвалідів, які звернулися за допомогою у працевлаштуванні; веде облік робочих місць підприємств, на які можуть бути працевлаштовані інваліди; сприяє працевлаштуванню інвалідів, які звернулися з проханням працевлаштуватися, з урахуванням рекомендацій МСЕК; щоквартально подає місцевим органам соціального захисту населення інформацію про працевлаштування інвалідів.

Статтею 20 Закону передбачено, що підприємства (об’єднання), установи і організації, незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною 1 статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об’єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що Державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів інваліди для працевлаштування на підприємство відповідача не направлялися, а також самі не зверталися для працевлаштування безпосередньо до відповідача.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 03 травня 1995 року № 314 "Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів" (314-95-п) відповідач видав наказ № 28 від 26 липня 2005 року про створення робочого місця для працевлаштування інваліда.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком підбирати, працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов’язок покладено на органи працевлаштування, зазначені в частині 1 статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні". На підприємство ж покладається обов’язок щорічно до 1 лютого року, що настає за звітним, подавати відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів.

Отже, чинне законодавство не зобов’язує підприємства самостійно займатися працевлаштуванням інвалідів та з’ясовувати які саме інваліди потребують роботи та якої нозології. За таких обставин, є необґрунтованим покладення на підприємство відповідальності в вигляді штрафних санкцій за неналежне виконання своїх обов’язків спеціально уповноваженими органами.

Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з таким висновком, оскільки він ґрунтується на вимогах закону та підтверджується матеріалами справи.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судом апеляційної інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального чи порушено норми процесуального права, а тому за правилом частини 1 статті - 224 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.-

Керуючись статтями 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 4 жовтня 2006 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.