Колегія суддів

Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді Бутенка В.І.,

суддів: Панченка О.І., Лиски Т.О., Сороки М.О., Штульмана І.В.,

при секретарі: Мацюк Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку касаційного провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Ясинуватського міськрайонного суду Донецької області від 16 березня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2006 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Ясинуватської міської ради про стягнення заборгованості з щорічної допомоги на оздоровлення, -

В лютому 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив стягнути з Управління праці та соціального захисту населення Ясинуватської міської ради Донецької області (надалі - УПСЗН Ясинуватської міськради, відповідач) на його користь недонараховану допомогу на оздоровлення за 2002, 2003 та 2004 роки у розмірі, передбаченому ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи" від 28.02.1991 р. №796-ХІІ (надалі - Закон №796-ХІІ (796-12) ).

В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що він є потерпілим внаслідок Чорнобильської катастрофи першої категорії, інвалідом ІІІ групи і, у зв'язку з цим, відповідно до ст. 48 Закону №796-ХІІ, відноситься до числа осіб, які мають право на отримання щорічної допомоги на оздоровлення у розмірі 4-х мінімальних заробітних плат.

Проте, відповідачем такі виплати здійснювались відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 26.07.1996 р. №836 (836-96-п) в розмірі лише 21,50 грн.

ОСОБА_1 вважав, що дії відповідача носять неправомірний характер і просив суд стягнути з останнього на його користь недоплачену щорічну допомогу на оздоровлення за період з 2002 року по 2004 рік у розмірі 2543,50 грн.

Постановою Ясинуватського міськрайонного суду від 16 березня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2006 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. було відмовлено.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами обох інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить постановлені по справі судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1., суди попередніх інстанцій виходили з тих міркувань, що проведені позивачу виплати, передбачені Законом №796-ХІІ (796-12) , здійснені вірно, оскільки їх розмір відповідає розміру, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) (далі - постанова КМ України № 836).

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України не погоджується з такими висновками судів з огляду на наступне.

При розгляді справи судом першої інстанції встановлено, що позивач є постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії, має ІІІ групу інвалідності, пов'язану з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС.

Відповідно до абзацу 1 частини 4 статті 48 Закону №796-ХІІ (в редакції згідно із Законом від 09.02.2006 року, чинній на момент звернення з позовом), щорічна допомога інвалідам ІІІ групи виплачується у розмірі чотирьох мінімальних заробітних плат. При цьому, розмір мінімальної заробітної плати визначається на момент виплати (абзац 7 частини 4 статті 48 Закону № 796-ХІІ).

Право ОСОБА_1. на одержання вказаних виплат відповідачем не оспорюється.

Статтею 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Постановою КМ України від №836, якою керувався суд першої інстанції відмовляючи в позові, встановлено конкретні розміри виплат у визначеній сумі, що суперечить вимогам Закону №796-ХІІ (796-12) .

Цим Законом встановлено розмір таких виплат, як кратну відносно розміру мінімальної заробітної плати величину на час виплати.

Законами України, що приймались у період 2001 по 2003 роки стосовно розмірів заробітної плати, не встановлювались обмеження щодо застосування розмірів заробітної плати, встановлених цими нормативними актами, зокрема, для реалізації положень ст. 48 Закону №796-ХІІ.

З моменту прийняття постанови КМ України №836 встановлені нею розміри виплат залишались незмінними, в той час як Верховною Радою України неодноразово змінювався розмір мінімальної заробітної плати.

Даним Законом (статті 62 та 67) Кабінету Міністрів надано право проводити лише роз'яснення порядку застосування цього Закону, якою, зокрема, є постанова КМ України №987 від 20.06.2000 року "Про затвердження Порядку використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення" (987-2000-п) , та підвищувати розміри доплат, пенсій і компенсацій, передбачених цим Законом, відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати, але не зменшення їх та встановлення їх у твердій сумі, яка не відповідає Закону.

Іншими Законами в зазначений період Кабінету Міністрів України також не надавалось право на зменшення гарантованих державою виплат.

Слід зазначити, що згідно із ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість, діяльності держави.

Колегія суддів наголошує, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України, виключно законами визначаються, зокрема, основи соціального захисту, а статтею 75 Конституції встановлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Конституція не надавала права парламенту делегувати свої повноваження іншим державним органам, а останнім - своїми нормативно-правовими актами змінювати положення законів.

Враховуючи викладене та виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними нормативними актами, колегія суддів відзначає, що в даному випадку підлягають застосуванню саме норми ст. 48 Закону №796-ХІІ та норми відповідних Законів України, якими встановлювався розмір мінімальної заробітної плати за час, що сплив після прийняття постанови КМ України №836.

Суди як першої так і апеляційної інстанцій наведені вище обставини не врахували, а тому постановили незаконні судові рішення.

Разом з тим, відмовляючи в задоволенні вимог ОСОБА_1., суд першої інстанції не взяв до уваги положення частини 2 статті 99 КАС України щодо встановленого річного строку для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи та не навів мотивів з яких підстав він не застосований, не дослідив питання з якого моменту позивачу присвоєно ІІІ групу інвалідності.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене не на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд апеляційної інстанції зазначених порушень, допущених судом першої інстанції, не перевірив та жодної оцінки їм не надав.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до положень частини 2 статті 227 КАС України підставою для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Оскільки, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального і процесуального права, постановлені судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, яким згідно правил предметної підсудності (ст. 18 КАС України та п.5 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу) на даний момент є Донецький окружний адміністративний суд.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Ясинуватського міськрайонного суду Донецької області від 16 березня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 21 червня 2006 року - скасувати, а справу направити на новий розгляд до Донецького окружного адміністративного суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена за винятковими обставинами лише у випадках, з підстав, у строки та в порядку, які визначені статями 235- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.