Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Головуючого – Шипуліної Т.М.,

суддів: Бившевої Л.І., Карася О.В., Костенка М.І., Усенко Є.А.,

при секретарі: Євтушевському В.М.,

за участю представників:

від позивача – Корепанової О.М., Шевченко О.О.,

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ДПІ у Подільському районі м. Києва на постанову Господарського суду м. Києва від 02.11.2006 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 17.01.2007 року по справі № 28/162-А за позовом ДПІ у Подільському районі м. Києва до ТОВ "Аквілон" та ТОВ "Ксанті" про визнання додаткової угоди до договору недійсною.

Заслухавши доповідь судді Шипуліної Т.М., пояснення осіб, які з’явились в судове засідання, перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія:

Постановою Господарського суду м. Києва від 02.11.2006 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.01.2007 року, в задоволені позовних вимог ДПІ у Подільському районі м. Києва до ТОВ "Аквілон" та ТОВ "Ксанті" про визнання додаткової угоди до договору недійсною – відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивач 16.02.2007 року звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20.08.2007 року касаційна скарга прийнята до провадження суду, по ній відкрито касаційне провадження.

В касаційній скарзі ДПІ у Подільському районі м. Києва просить скасувати судові рішення та постановити нове – про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з врахуванням наступного.

Судами на підставі досліджених в судовому засіданні з дотриманням норм процесуального права доказів, було встановлено, що 29.01.03 року ТОВ "Аквілон" та ТОВ "Ксанті" було укладено договір №2003-01, за умовами якого, продавець (ТОВ "Ксанті") продає, а покупець (ТОВ "Аквілон") купує нафтопродукти у кількості, в асортименті та по цінах, що вказані у додатках та у додаткових угодах до договору.

29.04.03 року ТОВ "Аквілон" та ТОВ "Ксанті" було укладено додаткову угоду №4 до договору №2003-01 від 29.01.2003 року, якою встановлено обов’язок ТОВ "Ксанті" продати ТОВ "Аквілон" 4 т (+/10%) бензину А-92. Загальна вартість продукції за додатковою угодою №4 становить 7719,98 грн.

На виконання умов зазначеної додаткової угоди №4 ТОВ "Ксанті" було виписано ТОВ "Аквілон" податкову накладну № 58 від 29.04.03 року на суму 8255,64 гри., в т.ч. ПДВ – 1370,94 грн.

Згідно накладної на реалізацію № 68 від 29.04.03 року, ТОВ "Ксанті" було відвантажено ТОВ "Аквілон" бензин А-92 у кількості 4,262 т, загальною вартістю 8225,64 грн..

З акту № 1 прийому-передачі до додаткової угоди № 4 від 29.04.03 року до договору №2003-01 від 29.01.03 року вбачається, що ТОВ "Ксанті" передало, а ТОВ "Аквілон" отримало 4,262 т бензину А-92 та платіжне доручення № 605 від 30.05.03 року, яке підтверджує факт оплати ТОВ "Аквілон" 61 000,00 грн. за нафтопродукти згідно з договором №2003-01 від 29.01.2003 року.

Згідно з рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 20.01.2005 року у справі № 1019/3 визнані недійсними статут, установчий договір ТОВ "Ксанті" з моменту їх державної реєстрації та свідоцтво платника податку на додану вартість з моменту внесення до реєстру платників ПДВ.

Вирішуючи питання щодо визнання угоди недійсною, судами не враховано того, що вимоги про визнання недійсною угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не можуть бути предметом позову, тому колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в цій частині.

З матеріалів справи вбачається, що як на підставу позову, поданого до суду 30.06.2006 року, ДПІ у Подільському районі м. Києва послалась на статтю 49 ЦК УРСР.

У статті 49 ЦК УРСР, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, ішлося про недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, тобто ця угода визнавалась недійсною на підставі закону.

З 01.01.2004 року набрав чинності Цивільний кодекс України (435-15) , ст.228 якого передбачає, що правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним. Як зазначено у частині 2 статті 215 цього Кодексу визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Враховуючи наведене, позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов’язання) недійсним судовому розгляду не підлягають.

Органи державної податкової служби, вказані в абзаці 1 статті 10 Закону України від 04.12.1990 № 509-XII "Про державну податкову службу в Україні", можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, по силаючись на їхню нікчемність. Висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

За вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, застосовуються санкції, передбачені частиною 1 статті 208 ГК. За змістом статті це можливо лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Зазначені санкції не можна застосовувати за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору, оскільки за таких обставин правопорушенням була б несплата податків, а не вчинення правочину. Для стягнення цих санкцій є необхідною наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування ПДВ у разі його несплати контрагентами до бюджету.

Згідно з частиною 1 статті 208 ГК передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині першій статті 238 ГК.

Відповідно до статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, суд закриває провадження у ній.

Застосування санкцій судами, встановлених за укладення угод, які завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, з 01.01.2004 року може відбуватися на підставі ст.ст. 207, 208 Господарського кодексу України в залежності від часу, коли були допущені правопорушення.

Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для застосування при вирішенні даного спору публічно-правових санкцій, які були встановлені законом, чинним на момент укладення спірної угоди, але відсутні в Цивільному кодексі України (435-15) , чинному на момент ухвалення рішення про притягнення до відповідальності. ЦК УРСР (1540-06) , стаття 49 якого встановлювала, зокрема, конфіскаційні санкції за укладення угод з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, втратив чинність із 01.01.2004 року, ЦК України (435-15) таких санкцій не передбачає.

За змістом частини 2 статті 5 ЦК України він має зворотну дію в часі у випадках, коли пом’якшує або скасовує відповідальність особи.

Отже, застосування судом при вирішенні спору публічно-правових санкцій, встановлених законом, чинним на момент укладення угоди, але положення якого відсутні у ЦК України (435-15) на момент ухвалення рішення про притягнення до відповідальності, є помилковим.

Згідно ст. 250 Господарського кодексу України, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. Господарський кодекс України (436-15) , який набрав чинності з 01.01.2004, містить норми, які за предметом регулювання та встановленими санкціями відповідають положенням статті 49 ЦК УРСР.

Однак відповідно до пункту 5 розділу IX "Прикінцеві положення" ГК положення останнього щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності застосовуються в разі, якщо такі порушення були вчинені після набрання чинності цими положеннями. Положення ГК щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці 1 того ж пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями названого Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються в разі, якщо вони пом’якшують відповідальність за вказані порушення.

З огляду на зазначене та керуючись ст.ст. 210, 220, 221, 228, 224, 231 та ч.5 ст. 254 КАС України, колегія –

Касаційну скаргу ДПІ у Подільському районі м. Києва задовольнити частково, постанову Господарського суду м. Києва від 02.11.2006 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 17.01.2007 року в частині відмови у задоволенні позову щодо визнання угоди недійсною скасувати і провадження по справі за цими вимогами закрити, в решті – залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

За винятковими обставинами вона може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня їх відкриття.