Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого: судді Харченка В.В.

суддів: Гончар Л.Я.

Матолича С.В.

Чалого С.Я.

Шкляр Л.Т.

при секретарі: Деревенському I.I.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві адміністративну справу за касаційною скаргою казенного підприємства "Екоантилід" на постанову господарського суду Дніпропетровської області від 09 серпня 2006 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 06 листопада 2006 року у справі за позовом заступника прокурора м. Дніпродзержинська в інтересах держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до казенного підприємства "Екоантилід" про стягнення 109175, 88 грн.,-

в с т а н о в и л а:

У липні 2006 року заступник прокурора м. Дніпродзержинська в інтересах держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернувся до суду з позовом до казенного підприємства "Екоантилід" про стягнення 109175, 88 грн.

rіn0Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 09 серпня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 06 листопада 2006 року позовні вимоги заступника прокурора м. Дніпродзержинська в інтересах держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задоволено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, казенне підприємство "Екоантилід" у касаційній скарзі ставить питання про їх скасування та прийняття нового рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись при цьому на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги суди виходили з того, що статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) підприємства, установи і організації, незалежно від форми власності і господарювання, повинні створити робочі місця для забезпечення працевлаштування інвалідів в кількості 4 відсотків від загальної чисельності працюючих.

При недотриманні зазначеного вище імперативу, статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) передбачено відповідальність у вигляді штрафу в розмірі середньої річної заробітної плати на підприємстві за кожне нестворене робоче місце не зайняте інвалідом.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанції неможливо погодитися виходячи з наступного.

Статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) підприємства, установи і організації, незалежно від форми власності і господарювання, повинні створити робочі місця для забезпечення працевлаштування інвалідів в кількості 4 відсотків від загальної чисельності працюючих.

Згідно статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) передбачено відповідальність у вигляді штрафу в розмірі середньої річної заробітної плати на підприємстві за кожне нестворене робоче місце не зайняте інвалідом.

Таким чином, виходячи із зазначених вище норм права, відповідач повинен був у відповідній кількості створити на підприємстві спеціально обладнані робочі місця для інвалідів та надіслати у службу зайнятості спеціальні повідомлення про готовність працевлаштувати працівників з розумовими чи фізичними вадами відповідної степені інвалідності.

Висновок про недотримання відповідачем нормативу створення робочих місць позивач обгрунтовує посиланням на звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів, поданий казенним підприємством "Екоантилід" за результатами 2005 року за формою 10-ПI

Iнших доказів матеріали справи не містять.

Однак даний звіт містить інформацію не про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інші обставини взаємодії роботодавця із органами працевлаштування, а лише дані про чисельність інвалідів, які повинні працювати на робочих місцях.

Таким чином, дані звіту не містять достатню та достовірну інформацію щодо дотримання суб'єктом підприємницької діяльності приписів ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) .

Iнформація про наявність чи відсутність на підприємстві відповідача атестованих робочих місць для працевлаштування інвалідів міститься у звітах, що надаються підприємством за формою 3-ПН, а не у звіті за формою 10-ПI. Звіт за формою 3-ПН є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство інвалідів із встановленим рівнем нозології для працевлаштування.

Саме тому, висновки про необхідність звернення із позовом повинні досліджуватись позивачем через призму даних звіту форми 3-ПН.

Таким чином, дані звітності підприємства відповідача, зокрема дані довідки про зайнятість та працевлаштування інвалідів форми 10-ПI, при нормативі три робочих місця, не підтверджують факт не створення у 2005 році трьох робочих місць для інвалідів, і, відповідно не можуть бути доказом порушення відповідачем ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) .

Отже, позивач не надав переконливих доказів на підтвердження факту не створення відповідачем атестованих робочих місця працевлаштування інвалідів у встановленій чинним законодавством кількості.

Також, матеріали справи не містять доказів того, що відповідач не повідомляв органи працевлаштування про створені робочі місця.

Відповідно до ст. 33 ГПК України (1798-12) , саме на позивача покладено обов'язок доведення факту вчинення відповідачем порушення. У протилежному випадку, вимоги про відповідальність будуть необгрунтованими.

Нормативно-визначений порядок створення робочого місця для інваліда передбачає створення спеціальної комісії підприємством, до складу якої входять представники МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, проведення нею атестації робочого місця за певних умов.

Метою атестації є перевірка відповідності робочого місця індивідуальній програмі реабілітації інваліда.

З огляду на таке, слід дійти висновку, що проведення атестації робочого місця інваліда, як і створення комісії без наявності інваліда, є неможливим.

Необхідно також вказати на те, що наявність або відсутність звернення підприємства до органів соціального захисту та інших органів, визначених ст. 18 Закону, не звільняє останніх від обов'язку здійснити підбір робочого місця для інвалідів та працевлаштувати інвалідів, оскільки такий обов'язок для вказаних осіб прямо випливає з приписів Закону України "Про основи _1оціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) .

Відсутність достатніх доказів не створення підприємством робочих місць для працевлаштування інвалідів в необхідній кількості, неповідомлення органи працевлаштування про створені робочі місця та відсутність достовірних даних про те чи направлялись інваліди для працевлаштування і. відповідно, з чиєї вини направлені інваліди не були працевлаштовані вказує на відсутність підстав для твердження про порушення відповідачем вимог ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) , і, відповідно, свідчить про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч.1 ст.18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) працевлаштування інвалідів здійснюється органами виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями інвалідів, а не суб'єктом господарювання.

Отже, за таких обставин, вимоги позивача, що грунтуються лише на даних звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів, з огляду на доводи відповідача, задоволені бути не можуть.

Таким чином судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права і відповідно до ст. 229 КАС України (2747-15) ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 210, 221, 229, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а :

Касаційну скаргу казенного підприємства "Екоантилід" задовольнити.

Постанову господарського суду Дніпропетровської області від 09 серпня 2006 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 06 листопада 2006 року скасувати.

У позові заступнику прокурора м. Дніпродзержинська в інтересах держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до казенного підприємства "Екоантилід" про стягнення 109175, 88 грн. відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення і оскарженню не підлягає.