У травні 2006 року Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось з позовом до ТОВ "Елітпарфюм" про стягнення штрафних санкцій в розмірі 4292,31грн. за недодержання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів у 2005 році та пені в розмірі 91,86 грн..

Постановою Господарського суду Донецької області від 26.07.2006 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 10.10.2006 року, позов задоволено повністю.

Суди виходили з того, що відповідач вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) не виконав. Підприємством не вжито необхідних заходів для забезпечення працевлаштування інвалідів: не створено в установленому порядку робочі місця у межах нормативу та не проінформовано органи працевлаштування про наявність таких вакантних посад для інвалідів.

Не погоджуючись з постановленими по справі рішеннями судів ТОВ "Елітпарфюм" звернулось з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального права відповідач ставить питання про скасування постанови Господарського суду Донецької області від 26.07.2006 року та ухвали Донецького апеляційного господарського суду від 10.10.2006 року і просить прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Так, скаржник вказуючи на аналіз законодавства про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні посилається на те, що фактичне робоче місце має бути створене з урахуванням фізичних можливостей певного інваліда. Тому, безпосереднє створення робочого місця для інваліда, а саме: його пристосування для праці інваліда здійснюється в кожному окремому випадку спеціально для конкретної особи, а зважаючи на основний вид діяльності відповідача, робочим місцем для інваліда може бути звичайне місце. Також скаржник наголошує, що у зв’язку з відсутністю прибутку підприємства, одержаного у звітному періоді, він повинен бути звільнений від сплати штрафних санкцій на підставі ч. 4 ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, проаналізувавши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі – Закон), для підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік – у кількості одного робочого місця.

Відповідно до вимог ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, передбаченим ст.19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Судами встановлено, що відповідач згідно поданої держаної звітності "Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів" (форма №10-ПІ поштова річна) за 2005 рік повинен був створити у 2005 році 1 робоче місце для працевлаштування інвалідів (відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу 25 осіб). Відповідно до списку працюючих інвалідів фактично на підприємстві жодного інваліда не працювало.

Керуючись вимогами ст.ст. 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", якими встановлено норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4% від загальної кількості працюючих та обов’язок сплати штрафних санкцій за меншу кількість працюючих інвалідів, сума яких визначається в розмірі середньорічної заробітної плати, за думкою Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до відповідача повинні були нараховані штрафні санкції у розмірі 4292 грн. 31 коп. та нарахована пеня в розмірі 91 грн. 86 коп., всього 4384 грн. 17 коп.

У відповідності з п.5 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів. Підприємства інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інваліда (п. 14 Положення).

Судами встановлено, що ТОВ "Елітпарфюм" протягом 2005 року не інформувало шляхом надання звітів про наявність робочих місць та потребу у працівниках формою № 3-ПН Донецький міський центр зайнятості про створені робочі місця та вакансії для працевлаштування інвалідів.

Статтею 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" встановлено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Таким чином, Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) покладає на підприємство обов’язок створити (пристосувати), атестувати належним чином робочі місця для працевлаштування інвалідів та повідомити про це органи перелічені в ч.1 ст. 18 Закону, а ті в свою чергу зобов’язані направити підприємству на працевлаштування інвалідів.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, про те, що відповідачем у 2005 році не було вжито заходів зі створення робочих місць для інвалідів та не повідомлено органи працевлаштування, про створення відповідного робочого місця, що унеможливило направлення цими органами до підприємства відповідача інвалідів для працевлаштування.

Судова колегія Вищого адміністративного суду України погоджується з позицією суду апеляційної інстанції і вважає, що посилання відповідача на необхідність звільнення його від сплати штрафу на підставі приписів ч.3 та ч.4 ст.20 Закону у зв’язку з тим, що на момент виплати штрафних санкцій одержаний прибуток у підприємства відсутній, а стягнення може бути звернено на майно, але на суму не перевищуючу суму одержаного у звітному періоді прибутку, який становить всього 1234грн.69коп. є необґрунтованим, оскільки у разі відсутності коштів, штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на їх майно в порядку, передбаченому законом. Закон не ставить в залежність обов’язок щодо сплати санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а вказує лише джерело сплати.

Згідно ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договорами.

Відповідно до ч.1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною 2 наведеної статті встановлено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно ч. 3 ст. 211 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження судового рішення є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права та відсутні передбачені ст. 227 КАС України підстави для його обов'язкового скасування.

Керуючись ст.ст. - 220-1, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Елітпарфюм" – залишити без задоволення, а постанову Господарського суду Донецької області від 26.07.2006 року та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 10.10.2006 року – без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.