Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Усенко Є.А.,

суддів: Бившевої Л.І., Костенка М.І., Маринчак Н.Є., Шипуліної Т.М.

касаційну скаргу Державної податкової інспекції в місті Івано-Франківську

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2005р.

у справі № А-6/18 господарського суду Івано-Франківської області

за позовом дочірнього підприємства "Бітік" товариства з обмеженою відповідальністю "Біт і К"

до Державної податкової інспекції в місті Івано-Франківську

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 02.04.2004р., залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2005р., позов задоволено: визнано недійсним податкове повідомлення-рішення ДПІ в місті Івано-Франківську від 23.01.2004р. № 000073312/0 про визначення дочірньому підприємству "Бітік" податкового зобов’язання за платежем з земельного податку з юридичних осіб в сумі основного платежу – 10425,00 грн. та в сумі штрафних санкцій – 5554,00 грн., а всього на суму 15979,00 грн.

Судові рішення з посиланням на статтю 2 Закону України "Про плату за землю" та статтю 92 Земельного кодексу України вмотивовані висновком суду про те, що позивач не є ні власником земельної ділянки по вул. О. Кобилянської, 24 в м. Івано-Франківську, ні постійним її користувачем, а відтак у контролюючого органу не було законних підстав для донарахування позивачу плати за землю у вигляді земельного податку у спірній сумі. За висновком суду, фактичне користування позивачем вказаною земельною ділянкою на умовах оренди на підставі рішення Івано-Франківської міської ради від 10.12.2002р. № 489 може бути підставою лише для сплати ним орендної плати, право на нарахування та стягнення якої належить виключно орендодавцю.

В касаційній скарзі ДПІ в місті Івано-Франківську просить скасувати постановлені у справі судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій статей 2, 5 Закону України "Про плату за землю".

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Відповідно до матеріалів справи фактичною підставою для донарахування ДП "Бітік" земельного податку в загальній сумі 15979,00 грн., в тому числі 10425,00 грн. – основний платіж, 5554,00 грн. – штрафні санкції, згідно спірного податкового повідомлення-рішення слугувала встановлена актом перевірки ДПІ в м. Івано-Франківську від 20.01.2004р. № 41/23-2- 30475470 обставина фактичного користування позивачем в грудні 2002р. та протягом 9 місяців 2003 року земельною ділянкою по вул. О. Кобилянської, 24 міста Івано-Франківська безвідносно до того, що позивач користувався цією земельною ділянкою на умовах оренди.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про плату за землю" в редакціях Закону, що діяли впродовж грудня 2002 року та 9 місяців 2003 року, використання землі в Україні є платним; плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель; власники земельних ділянок, земельних часток /паїв/ та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів-учасників угоди про розподіл продукції, сплачують земельний податок; за земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.

Згідно статті 5 зазначеного Закону об’єктом плати за землю є земельна ділянка, а також земельна частка /пай/, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди; суб’єктом плати за землю /платником/ є власник земельної ділянки, земельної частки /паю/ і землекористувач, у тому числі орендар.

Статтею 13 цього ж Закону встановлено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності – договір оренди такої земельної ділянки.

Статтею 27 цього ж Закону, тобто до внесення змін Законом України від 25.03.2005р. № 2505-IV (2505-15) , встановлено, що контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку здійснюється державними податковими інспекціями.

З наведеними нормами кореспондують статті 92, 93 Земельного кодексу України від 25.10.2001р., відповідно до яких право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку; права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності; право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності; земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Системний аналіз наведених норм дозволяє суду касаційної інстанції дійти висновку, що платником земельного податку може бути лише власник земельної ділянки та той землекористувач, який володіє і користується земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, на праві постійного користування, а саме: підприємство, установа та організація, що належить до державної або комунальної власності; в іншому випадку за користування земельною ділянкою справляється орендна плата, платником якої є будь-яке підприємство, відмінне від підприємства, що належить до державної або комунальної власності, або фізична особа.

Матеріалами справи підтверджено, що згідно пункту 6 рішення виконкому Івано-Франківської міської ради від 10.12.2002р. № 489 позивачу передано в оренду земельну ділянку площею 0,5138 га по вул. О. Кобилянської, 24 в м. Івано-Франківську строком на 3 роки для обслуговування будівлі овочесховища та зобов’язано укласти до 01.01.2003р. договір оренди цієї земельної ділянки.

Рішенням виконкому від 21.10.2003р. № 454 пункт 6 зазначеного рішення було скасовано, земельна ділянка вилучена у позивача. При цьому договір оренди вказаної земельної ділянки позивачем укладений не був.

Відповідно до статей 21, 22 Закону України "Про оренду землі" в редакції Закону, яка діяла протягом грудня 2002 року - 9 місяців 2003 року, орендна плата за землю – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою; розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди; орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій /надання послуг орендодавцю/ формах.

Статтею 24 зазначеного Закону встановлено, що орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати.

Таке право орендодавця, навіть при відсутності в законі норми, яка б встановлювала відповідальність за порушення вказаного права, нарівні із законодавчим захистом прав орендаря дозволяє орендодавцю звернутися до суду з позовом про стягнення орендної плати та відшкодування збитків у зв’язку з порушенням орендарем умов договору.

Наведене узгоджується з приписами пункту 8 статті 14 Закону України "Про систему оподаткування" та статті 27 Закону України "Про плату за землю", зі змісту яких вбачається, що контрольна функція органу державної податкової служби в сфері обчислення та справляння плати за землю на момент виникнення спірного правовідношення полягала лише в контролі за правильністю обчислення та справляння саме земельного податку.

При відсутності договору оренди з ДП "Бітік" на земельну ділянку по вул. О. Кобилянської, 24 в м. Івано-Франківську визначення ДПІ у місті Івано-Франківську позивачу податкового зобов’язання із земельного податку суперечить правовому статусу позивача, який не є власником цієї земельної ділянки, та виходить за межі повноважень податкового органу, оскільки розмір орендної плати може бути встановлений сторонами в договорі оренди.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України,

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції в місті Івано-Франківську залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2005р.– без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236- 238 Кодексу адміністративного судочинства України.