Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого - судді Фадєєвої Н.М.

Суддів - Кобилянського М.Г., Кравченко О.О., Леонтович К.Г.,

Маринчак Н.Є.

розглянувши у попередньому розгляді касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову господарського суду Луганської області від 22.09.2006р. та ухвалу Луганського апеляційного господарського суду від 27.11.2006р. у справі за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до ВАТ "Луганськгаз" про стягнення штрафних санкцій, -

В С Т А Н О В И Л А :

Луганське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Луганськ (далі за текстом - Фонд інвалідів, позивач) звернулося до господарського суду Луганської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганський інструментальний завод", м. Луганськ (далі за текстом - ТОВ "Луганський інструментальний завод", відповідач) про стягнення несплачених штрафних санкцій у розмірі 12363 грн. 48 коп. за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів за 2004 рік.

Постановою господарського суду Луганської області від 22.09.2006р. відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Луганського апеляційного господарського суду від 27.11.2006р. апеляційна скарга залишена без задоволення, а постанова господарського суду Луганської області від 22.09.2006р. - без змін.

Не погоджуючись з вищезазначеними судовими рішеннями, Луганське облвідділення ФСЗI звернулось з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, у якій просить скасувати вищезазначені судові рішення, ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних

Відповідно до ст.ст. 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХII (875-12) (в редакції від 05.07.01, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), п. 8 Постанови КМУ від 03.05.95 № 314 (314-95-п) "Про організацію робочих місць для працевлаштування інвалідів" для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця. При цьому, підприємства (об'єднання), установи організації незалежно від форм власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено вищенаведеним нормативом щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

На 2004 рік відповідачеві визначено норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у кількості 8 чоловік.

З наявного в матеріалах справи звіту відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів по формі 10-П I (річна) за 2004 рік вбачається, що середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становить 209 чоловік. Фактично на підприємстві відповідача були працевлаштовані 3 інваліда, що дає підстави стверджувати про фактичну відсутність необхідного нормативу.

Суд правильно вважає, що з 01.08.01 підприємство зобов'язано самостійно визначати норматив відповідно до Закону № 875 (875-12) (в новій редакції) та виконувати вимоги цього Закону по створенню робочих місць та їх атестації.

Пунктом 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів передбачено, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників медико-соціальної експертної комісії, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

У частині першій статті 17 Закону № 875 (875-12) визначено, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Згідно з частинами другою та третьою статті 18 Закону № 875 (875-12) підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону "Про охорону праці" (2694-12) підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

У пункті 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів визначено, що підприємства створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації.

Пунктом 32 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1992 № 83 (83-92-п) , визначено таке: "Медико-соціальні експертні комісії видають особам, визнаним інвалідами, довідки МСЕК та індивідуальні реабілітаційні програми і в триденний строк надсилають копії цих документів управлінню праці та соціального захисту населення районної, районної в мм. Києві та Севастополі державної адміністрації та відповідному відділу, управлінню міської, районної у місті ради, на території якого проживає інвалід. Копія програми надсилається також підприємству, установі, організації, яка зобов'язана надавати соціальну допомогу і здійснювати реабілітацію інваліда".

Як вбачається з матеріалів справи, у 2004 році органи державної служби зайнятості, органи Мінсоцзахисту, місцеві ради народних депутатів, громадські організації не направляли інвалідів до відповідача для працевлаштування, оскільки відповідач належним чином не інформував ці органи про наявність, створення (пристосування) робочих місць для інвалідів, звіти за формою 3-ПН відповідач надавав місцевого центру зайнятості не зазначаючи вакантні посади. В той же час слід значити, що відповідач на протязі 2004 року не звертався до місцевого центру зайнятості з пропозиціями щодо наявності робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні підприємства покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов'язок їх працевлаштування.

Обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не проводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Створення підприємством для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності інваліда, пошуком якого зобов'язані займатись органи та організації, визначені у ч. 1 ст. 18 Закону.

Матеріали справи свідчать про не виконання відповідачем обов'язку, передбаченого нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні, по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, відповідачем не вжито передбачені чинним законодавством заходи по забезпеченню працевлаштування інвалідів: відповідач не довів суду, що у 2004 році підприємством розроблялись всі необхідні заходи по створенню робочих місць для інвалідів, вносились колективний договір; підприємство не інформувало центр зайнятості, місцевий орган соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про наявність вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів. Тобто доказів того, що відповідні робочі місця для інвалідів створені суду не надано.

Даний факт свідчить про те, що відповідачем неналежним чином виконані обов'язки щодо виконання нормативу по створенню робочих місць для інвалідів та формування відповідних державних органів для здійснення працевлаштування інвалідів, але судом першої інстанції з урахуванням вимог ст. 250 Господарського Кодексу України (436-15) правомірно визнано необгрунтованими вимоги про застосування відповідальності за недотримання нормативу.

Дана позиція суду відповідає вимогам законодавства, оскільки до спірних правовідносин сторін підлягає застосуванню стаття 250 Господарського Кодексу України (436-15) огляду на наступне.

До 01.01.2004 строків застосування штрафних санкцій не було. З 1 січня 2004 року набрав чинності Господарський кодекс України (436-15) . Пунктом 4 р. 9 Прикінцевих положень А3осподарського кодексу України встановлено, до Господарський кодекс України (436-15) застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до цього розділу. До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.

Відповідно статті 238 Господарського кодексу України (436-15) за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно - правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Згідно до статті 250 Господарського кодексу України (436-15) адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб"єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення 28 334 грн. 40 коп. несплачених штрафних санкцій за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів за 2004р.

На момент звернення позивача з позовом правовідносини сторін щодо адміністративного порушення продовжували існувати.

Звернення позивача до суду першої інстанції відбулося 29.08.2006р.. тобто після сплинення строку, встановленого нормами ст.. 250 Господарського кодексу України (436-15) .

Таким чином, суд дійшов вірного висновку, що позивач звернувся до суду у строк, який перевищує встановлений законодавством і адміністративно-господарська санкція до відповідача не може бути застосована.

Таким чином, суд з додержанням норм матеріального та процесуального права, правомірно ухвалив судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ст. 224 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 221, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а постанову господарського суду Луганської області від 22.09.2006р. та ухвалу Луганського апеляційного господарського суду від 27.11.2006р.- без змін.

Ухвала набирає чинності з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.