Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого: Панченка О.Н. (доповідача),

суддів: Горбатюка С.А.,

Мироненка О.В.,

Смоковича М.І.,

Чумаченко Т.А.,

при секретарі Сидорович О.В.,

у відсутності сторін та їх представників,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження та касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Київського районного суду міста Одеси від 27 лютого 2006 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 20 вересня 2006 року

у справі №2-А-164/06

за позовом ОСОБА_1

до Державного комітету України у справах національностей та міграції

про визнання рішення нечинним та зобов'язання надати статус біженця,

У серпні 2005 року ОСОБА_1(далі - позивач) звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що він є громадянином Афганістану, проте не може і не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з причин належності до певної соціальної групи. Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції №445 від 04 травня 2005 року позивачу було відмовлено в наданні статусу біженця.

Просив суд визнати вказане рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції неправомірним та зобов'язати надати йому статус біженця в Україні.

Постановою Київського районного суду міста Одеси від 27 лютого 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 20 вересня 2006 року, в позові відмовлено.

В касаційній скарзі ОСОБА_1просить поновити строк на касаційне оскарження судових рішень, а також, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати їх рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача щодо обставин, необхідних для ухвалення рішення судом касаційної інстанції, перевіривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин у справі та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що пропущений скаржником строк на касаційне оскарження судових рішень підлягає поновленню, касаційна скарга - задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 20 вересня 2006 року в судовому засіданні за участю позивача судом апеляційної інстанції було проголошену вступну та резолютивна частини ухвали.

Відповідно до ч. 4 ст. 167 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі проголошення в судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин постанови суд повідомляє час виготовлення її у повному обсязі.

Однак в протоколі судового засідання та в ухвалі апеляційного суду Одеської області від 20 вересня 2006 року необхідної інформації щодо часу виготовлення повного тексту судового рішення не міститься. Крім того, в матеріалах справи відсутні і документи, які б свідчили про направлення копії вказаного вище рішення.

Таким чином, пропущений строк ОСОБА_1на оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій підлягає поновленню.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 12 серпня 2004 року позивач звернувся з заявою до Державного комітету України у справах національностей та міграції (далі - відповідач) про надання йому статусу біженця. Рішенням №445 від 04 травня 2005 року позивачу відмовлено в наданні статусу біженця, у зв'язку з тим, що його побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи та політичних переконань є необґрунтованими.

Суди першої та апеляційної інстанцій вважають цілком обґрунтованим вказаний висновок відповідача. При цьому суди виходили з того, що заявник не має документів, які б підтверджували наявність умов для надання статусу біженця, а саме: відсутня інформація про його перебування у будь-яких політичних, громадських, військових організаціях. Крім того, позивач не надав докази, які б спростували висновок відповідача щодо відмови йому в наданні статусу біженця в Україні.

Суд касаційної інстанції вважає, що суди як першої, так і апеляційної інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи і неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до прийняття помилкового рішення.

Так, для обґрунтування своїх висновків судам першої та апеляційної інстанцій виявилось достатнім наявність рішення відповідача про відмову в надані статусу біженця позивачу, а також встановлення біографічних даних останнього, тоді як позивач не погоджується зі спірним рішенням відповідача, а в своїх заявах та поясненнях наводив приклади переслідувань своєї родини і вказував на його належність, як і своїх братів та батька, до певної політичної партії - Народної демократичної партії Афганістану.

Дійсно, ст. 11 Закону України "Про біженців" передбачено, що до заяви про надання статусу біженця додаються документи і матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття такого статусу, однак судами не враховано, що в залежності від певних обставин отримання, і відповідно надання таких документів особою, що звертається за встановленням статусу біженця може бути взагалі неможливе. Неможливість надання таких документів не є підставою для визнання відсутності умов, передбачених ст. 1 Закону України "Про біженців".

Поза увагою суду залишилась та обставина, що Конвенцією про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України "Про біженців", передбачено чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, до яких відносяться:

- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;

- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расова належність,

б) релігія,

в) національність (громадянство),

г) належність до певної соціальної групи,

д) політичні погляди.

Що ж до обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, то воно є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ і так далі. При цьому суди повинні мати власне судження про ситуацію в країні походження біженця.

Також слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати "можливим у розумних межах" або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази.

Крім того, відповідно до ст. 13 Закону України "Про статус біженців" (2557-14) органи міграційної служби здійснюють перевірку наявності обставин, за якими статус біженця не надається. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності та дійсності поданих ним документів, орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування і об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судами не в повному обсязі встановлені всі фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення.

За таких обставин колегія суддів вважає, що оскаржені судові рішення не ґрунтуються на вимогах норм матеріального і процесуального права, а тому вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, яким на даний час є Одеський окружний адміністративний суд.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 160, 167, 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Клопотання ОСОБА_1задовольнити, поновивши строк на касаційне оскарження судових рішень у справі №2-А-164/06.

Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити.

Постанову Київського районного суду міста Одеси від 27 лютого 2006 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 20 вересня 2006 року скасувати.

Справу №2-А-164/06 за позовом ОСОБА_1до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення нечинним та зобов'язання надати статус біженця направити на новий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.

Ухвала вступає в законну силу з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.