к/с № К-27293/06

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Голубєвої Г.К.

Суддів Брайка А.I.

Карася О.В.

Рибченка А.О.

Федорова М.О.

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва

на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 04.07.2006 року

та постанову Господарського суду м. Києва від 17.04.2006 року

у справі № 25/542-А

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "К.М. - Сервіс"

до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "К.М. - Сервіс" звернулося до суду з позовною заявою про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва № 0000222309/0 від 29.11.2005 року, яким донараховано податкове зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 266881,50 грн., з яких 177921,00 грн. - основний платіж та 88960,50 грн. - штрафні (фінансові) санкції, та № 0000202309/0 від 29.11.2005 року, яким донараховано податкове зобов'язання з податку на прибуток в сумі 12340,00 грн., з яких 9300,00 грн. - основний платіж та 3040,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції.

Постановою Господарського суду м. Києва від 17.04.2006 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.07.2006 року, позов частково задоволено: визнано недійсним податкове повідомлення-рішення № 0000222309/0 від 29.11.2005 року та визнано недійсним податкове повідомлення-рішення № 0000202309/0 від 29.11.2005 року в частині нарахування 8950,00 грн., з яких 6800,00 грн. - основний платіж та 1250,00 грн. - штрафні санкції.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати, мотивуючи неправильним застосуванням судами норм матеріального права, а саме вказує на порушення пп. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) та пп. 7.3.3 п. 7.3. ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) .

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

В обгрунтування правомірності здійсненого податковою інспекцією нарахування зобов'язань з податку на додану вартість відповідач посилається на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 30.09.2004 року у справі № 2-4667/2004 за позовом ДПI у Подільському районі м. Києва до ТОВ "Техсервіс" (контрагента позивача по господарським операціям, укладеним в вересні 2003 року - квітні 2004 року, сума податку на додану вартість по яким віднесена позивачем до складу свого податкового кредиту), яким визнано недійсними установчі документи ТОВ "Техсервіс" з моменту державної реєстрації. За твердженням податкової інспекції, ТОВ "Техсервіс" у розумінні пп. 7.2.4 п. 7.2 с. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) (надалі - Закону України "Про ПДВ") не є особою, що наділена повноваженнями нараховувати податок та складати податкові накладні, на підставі яких позивач мав би право віднести суми ПДВ до складу податкового кредиту.

Судова колегія вважає безпідставними такі доводи відповідача та підтримує висновок судів попередніх інстанцій про неправомірність донарахування позивачу податкових зобов'язань з податку на додану вартість з наступних підстав.

Відповідно до пп. 7.2.3. п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).

Згідно пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Пунктом 7.5. ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) передбачено, що датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається: дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Судовою колегією враховується право позивача на віднесення суми ПДВ до складу податкового кредиту по першій з подій.

Одночасно слід відмітити, що висновки суду, викладені в рішенні Оболонського районного суду м. Києва від 30.09.2004 року, стосуються лише порушення порядку державної реєстрації ТОВ "Техсервіс" та жодним чином не відображають обставини справи щодо фактичного здійснення ТОВ "Техсервіс" фінансової діяльності, в тому числі і сплату податків за наслідками господарських операцій з позивачем.

Разом з тим, наявними в матеріалах справи доказами підтверджується, що ТОВ "Техсервіс" здійснював господарську діяльність, звітувався перед податковими органами, про що свідчать копії податкових декларацій зазначеного підприємства з податку на додану вартість з відмітками ДПI у Печерському рані м. Києва про отримання. При цьому, товариством декларувалися суми податкових зобов'язань та за твердженням самого відповідача сплачувалися до бюджету.

Безпідставними є доводи касаційної скарги відносно того, що фактично сплачені суми податкових зобов'язань ТОВ "Техсервіс" значно менші, ніж віднесені позивачем до складу податкового кредиту. Так, з копій декларацій з податку на додану вартість ТОВ "Техсервіс" вбачається, що суми задекларованих податкових зобов'язань товариства в кожному випадку перевищують суми ПДВ, віднесені позивачем до податкового кредиту. А той факт, що ТОВ "Техсервіс" до бюджету сплачувалися суми ПДВ в меншому розмірі, є лише наслідком визначення сплачених сум як різниці між сумою податкових зобов'язань та сумою податкового кредиту товариства за відповідний податковий період.

Судами попередніх інстанцій також правильно враховано, що рішення Оболонського районного суду м. Києва скасовано ухвалою цього ж суду від 27.10.2005 року у справі № 2-4667/2004 за нововиявленими обставинами.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 02.11.2005 року провадження у справі № 2-5860/2005 за позовом ДПI у Подільському районі м. Києва до ТОВ "Техсервіс" про визнання недійсними установчих документів та свідоцтва платника податку на додану вартість закрито.

З врахуванням правових наслідків прийнятого судом рішення, відсутні підстави стверджувати, що ТОВ "Техсервіс" не є особою, яка на підставі пп. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про ПДВ" мала право на складання податкових накладних, а отже зазначене свідчить про неправомірність та безпідставність здійснених податковою інспекцією нарахувань позивачу зобов'язань з податку на додану вартість.

Що стосується доводів касаційної карги про порушення позивачем вимог пп. 7.3.3 п. 7.3. ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) , то судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до пп. 7.3.3 п. 7.3 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) балансова вартість заборгованості, основна сума якої (без процентів, комісій та винагород) виражена в іноземній валюті, відображається у податковому обліку платника податку шляхом перерахунку її суми в гривні за офіційним (обмінним) курсом Національного банку України, що діяв на дату її оприбуткування (виникнення).

Абзацом 4 пп. 7.3.3 п. 7.3 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) передбачено, що у разі продажу (погашення) заборгованості (її частини), визначеного абзацом другим цього підпункту, або умовного продажу (погашення) заборгованості, визначеного абзацом третім цього підпункту, платник податку повинен визнати прибуток або збиток від такої операції, що розраховується як різниця між балансовою вартістю такої заборгованості (її частини) на початок звітного періоду чи на дату її оприбуткування (виникнення), залежно від того, яка подія сталася пізніше, та балансовою вартістю такої заборгованості (її частини) на дату її продажу (погашення). При цьому прибуток, отриманий внаслідок такого перерахунку, збільшує валові доходи платника податку - кредитора та валові витрати платника податку дебітора, а збиток, отриманий внаслідок такого перерахунку, збільшує валові витрати платника податку - кредитора та валові доходи платника податку дебітора податкового періоду, протягом якого відбувся такий продаж (погашення).

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позивач по кредитному договору є дебітором, ним внаслідок перерахунку заборгованості в іноземній валюті отримано збиток від курсової різниці, внаслідок чого його заборгованість перед кредитором збільшилась на цю суму. А тому позивач повинен був збільшити саме валові витрати, а не валові доходи за рахунок курсової різниці, і відповідно ним не було допущено заниження податку на прибуток.

Отже, колегія суддів вважає, що порушень судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 220, 220-1, 224, 230, 231 КАС України (2747-15) , Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва залишити без задоволення.

Ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 04.07.2006 року та постанову Господарського суду м. Києва від 17.04.2006 року у справі № 25/542-А - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .