"17" жовтня 2007р. Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого Конюшка К.В.

суддів: Ланченко Л.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.I.

при секретарі: Ликовій В.Б.

за участю представників:

позивача: неявка

відповідача: Мазан О.I.

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Львові на постанову Господарського суду Львівської області від 30.11.2005р. та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 06.02.2006р.

у справі № 5/2010-12/342 (5/1748-23/176)

за позовом Відкритого акціонерного товариства "Кінескоп" до Державної податкової інспекції у м. Львові

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И В :

У червні 2004 року Відкрите акціонерне товариство "Кінескоп" (далі - ВАТ "Кінескоп") звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом до Державної податкової інспекції у м. Львові (далі - ДПI у м. Львові) про (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) визнання нечинним податкового повідомлення-рішення від 19.04.2004 року. № 0000292320/0/7938.

В обгрунтування позовних вимог позивач послався на те, що прийняте відповідачем податкове повідомлення-рішення про визначення суми податкового зобов'язання за платежем - земельний податок та штрафних санкцій має бути визнано нечинним, оскільки постановою Львівського апеляційного господарського суду від 10.11.1999р. у справі № 2/264 ВАТ "Кінескоп" визнано банкрутом, а тому відповідно до приписів ст. 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14.05.1992р. № 2343-ХII (2343-12) нарахування сум земельного податку та штрафних санкцій є неправомірним.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Постановою Господарського суду Львівської області від 30.11.2005р, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 06.02.2006р., позов задоволено. Визнано нечинним податкове повідомлення-рішення від 19.04.2004 року. № 0000292320/0/7938.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ДПI у м. Львові оскаржила їх в касаційному порядку.

В касаційній скарзі скаржник просить скасувати названі постанову та ухвалу з мотивів порушення судами норм матеріального права та направити матеріали справи на новий судовий розгляд.

В судовому засіданні представник відповідача в порядку ч. 1 ст. 218 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) змінив вимоги касаційної скарги щодо наслідків її розгляду та просив скасувати постанову місцевого господарського суду і ухвалу апеляційного господарського суду та прийняти нове рішення про відмову у позові.

Представники позивача в судове засідання не з'явились.

В запереченнях на касаційну скаргу позивач просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін.

Справу розглянуто відповідно до приписів ч.4 ст.221 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем було прийнято податкове повідомлення-рішення від 19.04.2004 року № 0000292320/0/7938, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем земельний податок в сумі 3 748 433,13 грн., у тому числі: 2 505 916,30 грн. - основний платіж та штрафні (фінансові) санкції в розмірі 1 242 516, 83 грн.

Вказане податкове повідомлення-рішення прийнято на підставі Акту від 15.04.2004р. № 31/23-2/20834701/5567 "Про результати документальної перевірки дотримання вимог податкового та валютного законодавства ВАТ "Кінескоп" за період з 01.07.2000р. по 01.07.2003р." (далі - Акт перевірки).

За даними вказаного Акту перевірки податковим органом встановлено, що позивач має в користуванні земельні ділянки і здійснює продаж основних фондів (в т.ч. будівель, споруд), розташованих на них. Проте, позивачем не подано до податкового органу розрахунку плати за землю за вказані земельні ділянки, а також не вжито жодних заходів, щодо вилучення із користування цих земельних ділянок, враховуючи продаж майнових комплексів. У зв'язку з чим позивачу донараховано земельний податок на загальну суму 3 748 433,13 грн., в т.ч. і штрафні санкції.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що, з моменту прийняття постанови Арбітражним судом Львівської області від 10.11.1999р. у справі за № 2/264 про визнання Відкритого акціонерного товариства "Кінескоп" банкрутом дане підприємство фактично припиняє свою підприємницьку діяльність, у зв'язку з чим відбувається й припинення права на користування земельними ділянками, а отже донарахування позивачу земельного податку є неправомірним.

Проте, суд касаційної інстанції не може погодитися з вказаними висновками місцевого та апеляційного господарських судів з огляду на те, що вони зроблені без повного та всебічного з'ясування обставин справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Так, відповідно до ст.67 Конституції України (254к/96-ВР) кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Відповідно до пункту 7.8 ст.7 Закону України Закон України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 р. № 2181-III (2181-14) з моменту прийняття ухвали судом про порушення провадження у справі про банкрутство платника податків порядок сплати податкового зобов'язання або погашення податкового боргу такого платника податків, зазначених у заяві, яка подається до суду визначається згідно з нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) , без застосування норм цього Закону.

Згідно зі ст.23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14.05.1992р. № 2343-ХII (2343-12) (далі - Закон України від 14.05.1992р. № 2343-ХII (2343-12) ) (в редакції чинній на період за який проводилась перевірка) з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута; вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

Відповідно до частини 1 ст.9 Закону України "Про систему оподаткування" від 25.06.1991р. № 1251-ХII (1251-12) платники податків, зборів, (обов'язкових платежів) зобов'язані сплачувати належні суми податків і зборів (обов'язкових платежів) у встановлені законами терміни.

Частина 3 цієї статті, в свою чергу, визначає, що обов'язок юридичної особи щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) припиняється із сплатою податку, збору (обов'язкового платежу) або його скасуванням, або списанням податкової заборгованості відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) . У разі ліквідації юридичної особи заборгованість з податків і зборів (обов'язкових платежів) сплачується у порядку, встановленими законами України.

Отже, системний аналіз змісту вищезазначених норм права свідчить про те, що визнання судом суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом не змінює його статусу платника податків, якщо він є таким відповідно до закону, оскільки інше чинним законодавством не встановлено.

Таким чином, визнання платника податків банкрутом не звільняє його від обов'язку сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), встановлених законами України, а звільняє лише від сплати штрафних санкцій за порушення податкового законодавства.

Проте, судами попередніх інстанцій вищенаведені положення законодавства враховані не були.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій також виходили з приписів статті 27 Земельного кодексу України від 18.12.1990р (561-12) . № 561-ХII (в редакції Закону України від 13.03.1992р. (2199-12) № 2196-12) та ст. 141 Земельного кодексу України (2768-14) від 25.10.2001р. № 2768-III, відповідно до яких підставою для припинення права користування земельною ділянкою є припинення діяльності суб'єктів господарювання. I вони дійшли висновку, що з моменту прийняття постанови Арбітражним судом Львівської області від 10.11.1999р. у справі № 2/264 має місце фактичне припинення підприємницької діяльності, і, як результат, припинення права користування земельними ділянками.

Але, на думку судової колегії, такі твердження судів є помилковими, оскільки, відповідно до ст. 22 Закону України "Про господарські товариства" від 19.09.1991р. (1576-12) 1576-ХII - ліквідація товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру.

В свою чергу, за містом ст. 32 Розділу III "Ліквідаційна процедура" Закону України від 14.05.1992р. № 2343-ХII (2343-12) після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до суду звіт та ліквідаційний баланс. Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи - банкрута. Копія цієї ухвали направляється органу, який здійснив державну реєстрацію юридичної особи - банкрута, та органам державної статистики для виключення юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій, а також власнику (органу, уповноваженому управляти майном), органам державної податкової служби за місцезнаходженням банкрута.

Проте, ані судом першої, ані судом апеляційної інстанції в ході судового розгляду не було встановлено, чи подавався до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс у справі № 2/264 про банкрутство ВАТ "Кінескоп", і чи приймалася судом відповідна ухвала про ліквідацію юридичної особи -банкрута.

Крім того, суд касаційної інстанції також звертає увагу на те, що при прийнятті судових рішень господарськими судами не було враховано ту обставину, що стаття 27 Земельного кодексу України від 18.12.1990р (561-12) . № 561-ХII (в редакції Закону України від 13.03.1992р. (2199-12) № 2196-12), яка передбачала одну з підстав припинення права користування земельною ділянкою чи її частиною - припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства, втратила чинність з 01.01.2002р. в зв'язку зі вступом в дію Земельного кодексу України (2768-14) від 25.10.2001р. № 2768-III.

Стаття 141 цього Кодексу визначила, що однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій. Тобто, фактично з 01.01.2002 р. було виключено таку підставу для припинення права користування земельною ділянкою, як припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства, і замість цього встановлено названу підставу тільки для державних та комунальних підприємств, установ та організацій, до яких не відноситься позивач -ВАТ "Кінескоп".

А враховуючи, що із наявної в матеріалах справи ухвали Господарського суду Львівської області від 08.05.2002року у справі № 2/264 вбачається, що станом на 08.05.2002р. позивач не був ліквідований у встановленому порядку як юридична особа, оскільки даною ухвалою було призначено арбітражного керуючого (ліквідатора) та надано термін для подання звіту і ліквідаційного балансу, застосування судами приписів статті 141 Земельного кодексу України (2768-14) від 25.10.2001р. № 2768-III в даному випадку є неправомірним.

Отже, з огляду на те, що судами попередніх інстанцій вищеназвані обставини враховано не було, і це призвело до не обгрунтованих належним чином висновків що до прав і обов'язків сторін у даному спорі, а також те, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, оскаржувані судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції відповідно до ч.2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обгрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд касаційної інстанції

У Х В А Л И В :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Львові задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Львівської області від 30.11.2005р. та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 06.02.2006р. у справі № 5/2010-12/342 (5/1748-23/176) скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена, у строк та у порядку, визначеними ст.ст. 237 - 239 КАС України (2747-15) .