Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Цуркана М.I. - головуючий,

Амєліна С.Є. - суддя-доповідач,

Гуріна М.I.,

Ліпського Д.В.,

Юрченка В.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області від 19 жовтня 2004 року в справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області про поновлення на службі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и л а :

У березні 2004 року ОСОБА_1 звернувся в суд з вказаним позовом.

Зазначав, що проходив службу на посаді оперуповноваженого відділення кримінального розшуку Василівського міського відділу Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, з якої наказом начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області від 23 липня 2003 року №140 о/с звільнений за пунктом 66 (за скоєння вчинку, що дискредитує звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР.

Вважаючи звільнення незаконним ОСОБА_1 просив визнати наказ нечинним, поновити на службі, стягнути середню заробітну плату за час вимушеного прогулу та судові витрати за надання юридичних послуг.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2004 року позов задоволено.

Ухвалою судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області від 19 жовтня 2004 року рішення суду першої інстанції скасовано, а позовну заяву залишено без розгляду.

В касаційній скарзі позивач зазначає, зокрема, що суд апеляційної інстанції прийшов до помилкового висновку про те, що спірні правовідносини не регулюються Кодексом законів про працю України, та не врахував того, що постановою помічника Васильківського міжрайонного прокурора Київської області від 25 травня 2003 року відмовлено у порушенні кримінальної справи щодо нього. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального й процесуального права колегія суддів приходить до висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу на посаді оперуповноваженого відділення кримінального розшуку Василівського міського відділу Міністерства внутрішніх справ України в Київській області.

Наказом начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області від 23 липня 2003 року №140 о/с ОСОБА_1 з 23 липня 2003 року звільнений зі служби в запас за пунктом 66 (за скоєння вчинку, що дискредитує звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР.

В період з 12 червня 2003 року по 26 липня 2003 року позивач перебував на лікарняному. Про звільнення йому стало відомо у серпні 2003 року.

Наказом начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області від 19 квітня 2004 року №48 о/с внесені зміни у наказ від 23 липня 2003 року №140 о/с: зазначено, що ОСОБА_1 звільнено з 28 липня 2003 року.

При вирішенні спору суд першої інстанції помилково керувався Кодексом законів про працю України.

Скасовуючи таке рішення апеляційний суд обгрунтовано виходив з того, що положення Кодексу законів про працю України не поширюються на спірні правовідносини, які регулюються Законом України "Про міліцію" (565-12) , Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року №114 (114-91-п) , Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ Української РСР, що затверджений Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 29 липня 1991 року.

Скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності на час виникнення спірних правовідносин вирішувалися в порядку, передбаченому главою 31-А чинного на той час Цивільного процесуального кодексу України 1963 року.

Відповідно до статті 248-5 Цивільного процесуального кодексу України (1540-06) 1963 року, яка визначає строки для звернення із скаргою, скаргу може бути подано в суд:

- у двомісячний строк, обчислюваний з дня, коли громадянин дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав чи свобод;

- у місячний строк з дня одержання громадянином письмової відповіді про відмову у задоволенні скарги органом, службовою особою вищого рівня по відношенню до того органу, службової особи, що постановили рішення чи здійснили дії або допустили бездіяльність, або з дня закінчення місячного строку після подання скарги, якщо громадянином не було одержано на неї письмової відповіді.

Позивачу стало відомо про звільнення у серпні 2003 року, а за захистом порушеного права на проходження служби в органах внутрішніх справ, звернувся до суду у березні 2004 року, тобто з порушенням строків звернення зі скаргою.

Згідно з вимогами статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

З огляду на приведену норму процесуального права касаційний суд не може вирішувати питання про достовірність доказів, на які посилається в касаційній скарзі позивач і які стосуються доведеності вчинення позивачем дій, що встановлені висновком службової перевірки й наказами про звільнення.

Оскільки строк звернення в суд пропущений, то відповідно до вимог статті 85 Цивільного процесуального кодексу України (1540-06) 1963 року за відсутності підстав для його поновлення апеляційний суд правомірно залишив позов без розгляду.

Доводи касаційної скарги щодо регулювання спірних правовідносин Кодексом законів про працю України (322-08) , є неприйнятними виходячи з наведених у рішенні обгрунтувань.

Рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм процесуального та матеріального права, передбачених статтею 226 Кодексу адміністративного судочинства України підстав для його скасування та залишення в силі рішення суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись статтями 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Вищого адміністративного суду України

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області від 19 жовтня 2004 року без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття обставин.