ВИЩИЙ АДМIНIСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
Іменем України
16 травня 2007 року м. Київ
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в
складі: головуючого Смоковича М.I.,
суддів: Весельської Т.Ф., Горбатюка С.А., Мироненка О.В.,
Чумаченко Т.А.,
за участі секретаря судового засідання: Семяністої С.Л.,
перекладача Комаровської А.М.,
позивача ОСОБА_1,
представника позивача: ОСОБА_2,
представників відповідачів: Динди О.В., Курганського Ю.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в касаційній
інстанції адміністративну справу
за позовною заявою ОСОБА_1 до Служби безпеки України,
Головного управління Служби безпеки України в Автономній
Республіці Крим, начальника Головного управління Служби безпеки
України в Автономній Республіці Крим Кожелянка В.В., начальника
підрозділу відділу захисту національної державності Головного
управління Служби безпеки України в Автономній Республіці Крим
Василькова Д.О. про визнання рішення неправомірним та зобов'язання
вчинити дії на відновлення порушених прав та інтересів,
провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на
постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 5 жовтня
2006 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 листопада
2006 року,
в с т а н о в и л а :
У вересні 2006 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовною заявою
до Служби безпеки України, Головного управління Служби безпеки
України в Автономній Республіці Крим, начальника Головного
управління Служби безпеки України в Автономній Республіці Крим
Кожелянка В.В., начальника підрозділу відділу захисту національної
державності Головного управління Служби безпеки України в
Автономній Республіці Крим Василькова Д.О. про визнання
протиправною та скасування постанови від 3 червня 2006 року про
заборону в'їзду в Україну депутату Державної Думи Російської
Федерації ОСОБА_1, зобов'язання відкликати доручення
Держкомкордону (Прикордонним військам) України щодо заборони
в'їзду в Україну, зобов'язання опублікувати в офіційних засобах
масової інформації рішення про скасування заборони в'їзду в
Україну.
Вимоги обгрунтовував тим, що вказаною постановою заборонено
йому в'їзд на територію України протягом одного року, починаючи з
3 червня 2006 року, у зв'язку з тим, що його виступи та
висловлювання в засобах масової інформації, на прес-конференціях
та мітингах в Україні створюють умови до вчинення протиправних
дій, пов'язаних з посяганням на територіальну цілісність та
недоторканість України, розпалювання національної ворожнечі та
свідчать про втручання у внутрішні справи України. Вважав, що такі
висновки є надуманими, зроблені відповідачами безпідставно, з
порушенням міжнародного законодавства та законодавства України.
Просив позовну заяву задовольнити.
Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 5
жовтня 2006 року, залишеною без зміни ухвалою Апеляційного суду
міста Києва від 30 листопада 2006 року, в задоволенні позовної
заяви відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2,
посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій
норм процесуального та матеріального права, просили скасувати
судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну
заяву.
Представник Служби безпеки України Курганський Ю.М. та
представник Головного управління Служби безпеки України в
Автономній Республіці Крим Динда О.В. у запереченнях просили
залишити оскаржувані рішення судів без змін, зазначаючи, що вони
ухвалені судами з дотриманням норм матеріального та процесуального
права, та відмовити в задоволенні касаційної скарги.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких
підстав.
Відмовляючи в задоволенні позовної заяви суди першої та
апеляційної інстанцій виходили з того, що оскаржувана постанова
від 3 червня 2006 року про заборону в'їзду в Україну ОСОБА_1
відповідає нормам міжнародного права та вимогам чинного
законодавства України, а саме ст.10 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод, ст.2 Протоколу №4 до Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 2, 17
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, ст.ст. 3, 6, 7, 8 Закону
України "Про основи національної безпеки України" ( 964-15 ) (964-15)
,
ст.25 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства", ст.ст. 2, 24 Закону України "Про службу безпеки
України" ( 2229-12 ) (2229-12)
.
Такий висновок відповідає обставинам справи та нормам
матеріального права.
Згідно ч.2 ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
органи
державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові
особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у
спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За положеннями ст. 2 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах
існуючого кордону є цілісною і недоторканою.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
захист суверенітету і територіальної цілісності України,
забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є
найважливішими функціями держави, справою усього Українського
народу.
У ст. 3 Закону України "Про основи національної безпеки
України" ( 964-15 ) (964-15)
вказано, що об'єктами національної безпеки є
людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи;
суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні,
інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє
природне середовище і природні ресурси; держава - її
конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і
недоторканість. Відповідно до ст. 7 цього Закону на сучасному
етапі основними реальними та потенційними загрозами національній
безпеці України, стабільності в суспільстві є можливість
виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних
відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких
об'єднань національних меншин та релігійних громад; загроза
проявів сепаратизму в окремих регіонах України.
Згідно ч.2 ст. 25 Закону України " Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства" в'їзд в Україну іноземцю та
особі без громадянства не дозволяється в інтересах забезпечення
безпеки України або охорони громадського порядку.
Iз ст. 2 (Свобода пересування) Протоколу №4 Конвенції про
захист прав людини та основоположних свобод випливає: 1. Кожен,
хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї
території має право на свободу пересування і свободу вибору місця
проживання. 2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи
свою власну. 3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні
обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах національної або
громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку,
запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою
захисту прав і свобод інших осіб. 4. Права, викладені в пункті 1,
також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що
встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними
інтересами в демократичному суспільстві.
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України "Про службу безпеки
України" ( 2229-12 ) (2229-12)
на Службу безпеки України покладається у
межах визначеної законодавством компетенції захист державного
суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності,
економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України,
законних інтересів держави та прав громадян від
розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб,
посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також
забезпечення охорони державної таємниці.
Пунктом 17 Правил в'їзду іноземців та осіб без громадянства в
Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її
територію, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від
29 грудня 1995 року №1074 ( 1074-95-п ) (1074-95-п)
, передбачено, що в'їзд в
Україну та виїзд з України не дозволяється на підставах,
установлених статтями 25 і 26 Закону України "Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства" ( 3929-12 ) (3929-12)
. Iноземцю та
особі без громадянства може бути відмовлено з підстав,
передбачених законами України, у в'їзді в Україну за результатами
співбесіди, яка проводиться в пункті пропуску через державний
кордон посадовою особою Державної прикордонної служби. У разі
наявності підстав, передбачених частиною другою статті 25
зазначеного Закону, у паспортному документі іноземця та особи без
громадянства службовими особами Державної прикордонної служби або
органів внутрішніх справ ставиться штамп "Заборонено в'їзд в
Україну терміном на ...". Цей термін встановлюється органом
внутрішніх справ, Служби безпеки або Державною прикордонною
службою залежно від обставин і характеру правопорушення від шести
місяців до п'яти років. Якщо ці підстави продовжують існувати,
термін може бути продовжено зазначеним органом. У таких випадках
іноземці та особи без громадянства передаються представникам
прикордонних органів суміжних держав або видворяються за межі
України у порядку, встановленому цими Правилами.
Системний аналіз зазначених вище норм матеріального права
свідчить про те, що органи Служби безпеки України, вирішуючи
питання про заборону в'їзду іноземців та осіб без громадянства в
Україну в інтересах забезпечення безпеки України або охорони
громадського порядку, діють в межах своїх повноважень і в порядку
та у спосіб, що передбачені Конституцією та іншим законодавством
України.
Отже, правильними є висновки судів першої та апеляційної
інстанцій про те, що заборонивши в'їзд ОСОБА_1 в Україну строком
на один рік відповідачі діяли в межах своїх повноважень та у
спосіб, що передбачені національним та міжнародним законодавством.
За правилами ч.1 ст.220 Кодексу адміністративного судочинства
України суд касаційної інстанції перевіряє правильність
застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм
матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у
справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати
доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні,
та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачу було
заборонено в'їзд в Україну терміном на один рік на підставі абзацу
другого частини 2 статті 25 Закону України "Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства" ( 3929-12 ) (3929-12)
, з якої слідує,
що в'їзд іноземцю в Україну не дозволяється в інтересах
забезпечення безпеки України. Такий висновок відповідачі
обгрунтовували тим, що позивач перебуваючи на території України
провів прес-конференцію для засобів масової інформації, а також
виступив на мітингу в порту м. Феодосія, де висловив свої судження
з приводу знаходження на території України військовослужбовців
армії США, державної політики України в Автономній Республіці
Крим, можливості проведення військових навчань "СИ Бриз 2006" за
участі кораблів НАТО та дав негативну оцінку внутрішньої та
зовнішньої політики, яка проводилася керівництвом держави. З
виступів позивача відповідачі зробили висновок про грубе втручання
у внутрішні справи України, які створюють передумови до здійснення
протиправних проявів, пов'язаних з посяганням на територіальну
цілісність та недоторканість України, а також до розпалювання
національної ворожнечі.
Колегія суддів приходить до висновку, що суди першої та
апеляційної інстанцій дали правильну правову оцінку зазначеним
обставинам у справі.
Посилання позивача та його представника в касаційній скарзі
на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано
норми ст.ст. 7 та 8 Закону України "Про основи національної
безпеки України" ( 964-15 ) (964-15)
колегія суддів до уваги не приймає.
Позивач вважав, що цей Закон встановлює суб'єктом, що може чинити
загрози національній безпеці, лише інші держави, а не фізичні
особи. Однак, таке твердження є помилковим, оскільки абзац 8 ст. 7
даного Закону визначає, що на сучасному етапі реальними та
потенційними загрозами національній безпеці серед інших можуть
бути загрози з боку окремих груп та осіб, тобто таку загрозу
можуть чинити не тільки інші держави, а й фізичні особи.
Також безпідставними є доводи касаторів про порушення судами
норм Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
щодо прав позивача на
свободу думки і слова, на вільне вираження переконань, оскільки
оскаржувана постанова про заборону в'їзду в Україну ОСОБА_1 не
містить таких обмежень.
Не заслуговують на увагу твердження позивача з посиланням на
ст. 32 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства" ( 3929-12 ) (3929-12)
про те, що він не вчиняв на території
України злочину чи адміністративного правопорушення і не був
видворений за межі України, а тому до нього не може бути
застосовано заборони в'їзду в Україну. Таке твердження є
безпідставним, оскільки ОСОБА_1 було заборонено в'їзд в Україну на
підставі ст. 25, а не ст. 32 цього Закону.
Не відповідають дійсності доводи касаторів стосовно порушення
судами першої та апеляційної інстанцій положень ст.ст. 69, 70, 76,
86 та 206 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема,
що судами не надана правова оцінка доводів, пояснень та доказів
позивача та його представника, оскільки в описових частинах
оскаржуваних рішень судів чітко зазначено, що суди встановили
обставини справи з пояснень позивача, його представника,
представників відповідачів та досліджених доказів.
Оскільки відповідно до п. 3 ст. 2 (Свобода пересування)
Протоколу №4 Конвенції про захист прав людини та основоположних
свобод на здійснення прав на вільне пересування не встановлюються
жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними
в демократичному суспільстві в інтересах національної або
громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку,
запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою
захисту прав і свобод інших осіб, тому надуманими є твердження
позивача та його представника щодо невідповідності оскаржуваних
рішень судів нормам міжнародного законодавства. В тому числі
безпідставними є посилання касаторів на невідповідність
оскаржуваних (судових) рішень судовій практиці Європейського Суду
з прав людини, оскільки в результаті аналізу судами попередніх
інстанцій рішень міжнародного суду встановлено, що для охорони
державної безпеки допускається обмеження права на вільне
пересування та свободу вибору місця проживання.
З огляду на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій
не допустили порушень норм матеріального та процесуального права
при ухваленні судових рішень та вчиненні процесуальних дій, а тому
за правилами ст. 224 Кодексу адміністративного судочинства України
суд касаційної інстанції приходить до висновку про залишення
касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.
Керуючись ст.ст.223, 224, 231 Кодексу адміністративного
судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
, колегія суддів
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2
залишити без задоволення.
Постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 5
жовтня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30
листопада 2006 року в цій справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може
бути оскаржена за винятковими обставинами до Верховного Суду
України протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.
Головуючий /підпис/ Смокович М.I.
Судді /підпис/ Весельська Т.Ф.
/підпис/ Горбатюк С.А.
/підпис/ Мироненко О.В.
/підпис/ Чумаченко Т.А.
З оригіналом згідно
Суддя: