ВИЩИЙ АДМIНIСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
 
                           У Х В А Л А
                    I М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И
                  21 лютого 2007 року    м. Київ
     Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі
:
     суддів : Бутенка В.I.(доповідач),
     Горбатюка С.А.,
     Панченка О.I.,
     Сороки М.О.,
     Штульмана I.В.,
     провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд
адміністративної  справи  за  скаргою  ОСОБА_1  на  дії  Державної
податкової інспекції у Печерському районі м. Києва, -
                      в с т а н о в и л а :
     В березні 2003 року ОСОБА_1 звернувся  до  суду  із  вказаною
скаргою.
     У скарзі зазначав, що він на протязі 2001 року  мав  прибутки
від отримання  заробітної  плати  за  місцем  основної  роботи  та
прибуток за не основним місцем роботи, з яких утримувались податки
відповідно до вимог Декрету  Кабінету  Міністрів  України  від  26
грудня 1992 року "Про прибутковий податок з громадян" ( 13-92 ) (13-92)
          і
подавались декларації про доходи до ДПI.
     Відповідно  до  поданих   декларацій   про   доходи   суб'єкт
оскарження донарахував суму прибуткового  податку  і,  виходячи  з
розміру річного сукупного оподатковуваного доходу - 26210,23 грн.,
визначив ОСОБА_1  до  сплати  у  бюджет  1221,75  грн.,  для  чого
надіслав йому податкове повідомлення НОМЕР_1  від 26.09.2002 року,
а згодом першу податкову вимогу НОМЕР_2 від 20 січня 2003 року.
     Вважав,  що  ці  дії  не  відповідають  конституції   України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
        ,   Декрету   Кабінету   Міністрів   України    "Про
прибутковий податок з громадян" ( 13-92 ) (13-92)
          № 13-92 від  26  грудня
1992 року.
     Враховуючи викладене, просив визнати неправомірними дії ДПI у
Печерському районі м. Києва щодо безпідставного обчислення розміру
його прибуткового податку за 2001 рік  в  сумі  1221,75  грн.,  що
визначена  у  податковому  повідомленні-рішенні  НОМЕР_1  від   26
вересня 2002 року та  визнати  це  податкове  повідомлення-рішення
недійсним..
     Рішенням Печерського районного суду м. Києва  від  10  квітня
2003 року скаргу задоволено, дії ДПI у Печерському районі м. Києва
стосовно донарахування прибуткового податку з  доходів,  отриманих
ОСОБА_1  у  2001  році,  визнано   неправомірними,   а   податкове
повідомлення-рішення НОМЕР_1 від 26  вересня  2002  року  на  суму
1221,75 грн. - недійсним.
     Рішенням апеляційного суду м. Києва від 01 липня 2003 року це
рішення скасовано та постановлено нове, яким у задоволенні  скарги
ОСОБА_1 відмовлено.
     Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням,  ОСОБА_1  подав
касаційну скаргу, в якій просить його скасувати та залишити в силі
рішення суду першої інстанції.
     При цьому в скарзі він  вказує  на  неправильне  застосування
апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
     Колегія суддів вважає, що  касаційна  скарга  задоволенню  не
підлягає з наступних підстав.
     Судами було встановлено, що ОСОБА_1 у 2001  році  отримав  за
основним місцем роботи 16964,99 грн. доходу та 9245,24 грн. доходу
за сумісництвом, а всього 26210,23 грн. сукупного річного доходу.
     Також  встановлено,  що  сума  податку  з  доходів  отриманих
відповідачем не за основним місцем роботи визначена за  ставкою  у
20 відсотків.
     Скасувавши рішення  суду  першої  інстанції  і  відмовивши  у
позові ОСОБА_1, апеляційний  суд  правильно  виходив  з  того,  що
сукупний  річний  доход  відповідача  отриманий  у  2001  році,  з
врахуванням доходу не за основним місцем роботи, яка  є  постійним
видом діяльності, повинен оподатковуватися за правилами розділу IУ
Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня  1992  року  "Про
прибутковий податок з громадян" ( 13-92 ) (13-92)
          за ставками визначеними
пунктом  1  статті  7  Декрету,  з  урахуванням   положень   Указу
Президента України "Про збільшення  неоподаткованого  мінімуму  та
ставки прогресивного оподаткування доходів  громадян"  ( 519/94 ) (519/94)
        ,
тобто за ставкою у 40 відсотків.
     Стаття 24 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
         встановлює рівні
конституційні права  і  свободи  громадян  та  їх  рівність  перед
законом,  а  стаття  67  Конституції  України   ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
           -
обов'язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах,
встановлених законом.
     Принципи  побудови  системи  оподаткування,  види   податків,
зборів та інших обов'язкових платежів, напрями  їх  зарахування  і
використання,   перелік    платників    податків    та    об'єктів
оподаткування, як  і  відповідальність  за  порушення  податкового
законодавства,   визначаються   Законом   України   "Про   систему
оподаткування" ( 1251-12 ) (1251-12)
         від 25 червня  1991  року  (в  редакції
Закону від 19 лютого 1997 року з наступними змінами).
     Згідно зі  ст.ст.  3,  4,  14  зазначеного  Закону  громадяни
зобов'язані  сплачувати  податок  з  отриманих  доходів  виходячи,
зокрема,   з   принципу   соціальної   справедливості   -   шляхом
запровадження економічно обгрунтованого неоподаткованого  мінімуму
доходів громадян, які отримують високі та надвисокі доходи.
     Починаючи  з  01  січня  1993  року,   громадяни   сплачували
прибутковий податок у відповідності з Декретом Кабінету  Міністрів
України "Про прибутковий податок з  громадян"  ( 13-92 ) (13-92)
           від  26
грудня 1992 року, яким визначено платників  прибуткового  податку,
об'єкти і ставки оподаткування.
     Стаття 2  Декрету  визначила,  що  об'єктом  оподаткування  у
громадян є сукупний оподатковуваний доход за календарний рік.
     Так, пункт 1 ст. 7  Декрету  передбачав  сплату  прибуткового
податку із сукупного оподатковуваного доходу  громадян  за  місцем
основної роботи (служби, навчання), тобто з доходу,  отриманого  в
результаті  основної,  систематичної  діяльності  громадянина,  що
носить  постійний  характер,   який   обчислюється   за   ставками
прогресивного оподаткування доходів громадян, встановленими Указом
Президента України "Про збільшення  неоподаткованого  мінімуму  та
ставки прогресивного оподаткування  доходів  громадян"  ( 519/94 ) (519/94)
        
від 13 вересня 1994 року № 519 (зі змінами від 03 лютого 1995 року
№ 100, від 21 листопада 1995 року № 1082).
     Максимальна ставка податку за цим Указом з доходу  в  розмірі
понад 100 неоподаткованих мінімумів - податок з доходу  в  розмірі
100 неоподаткованих мінімумів  плюс  40  відсотків  від  суми,  що
перевищує доход у розмірі 100 неоподаткованих мінімумів.
     Доход громадян, які не мають постійного  місця  проживання  в
Україні, і аналогічно до нього - доход, який  отримують  громадяни
не за  місцем  основної  роботи  (за  сумісництвом,  за  виконання
разових робіт тощо) - тобто додатково отриманий доход за виконання
робіт, які не є постійним видом діяльності громадянина і  основним
джерелом отримання ним доходу, оподатковується відповідно до п.  3
ст. 7 Декрету в розмірі 20 відсотків.
     Таким чином, Декретом, окрім як у п. 1 ст. 7, не  встановлено
інших ставок для  обчислення  прибуткового  податку  із  сукупного
оподатковуваного доходу громадян. Оскільки  чинним  законодавством
передбачена тільки одна шкала ставок для  обчислення  прибуткового
податку  із  сукупного  оподатковуваного  доходу  громадян,   вона
повинна застосовуватись до всіх  об'єктів  оподаткування,  в  тому
числі й до того  доходу,  об'єктом  оподаткування  якого  є  також
сукупний оподатковуваний доход за календарний рік.
     В розділі I Декрету, відповідно до положень Указу  Президента
України від  13  вересня  1994  року,  закладено  принцип  рівного
підходу до оподаткування доходів всіх громадян, які мають постійне
місце проживання в Україні, незалежно  від  джерел  отримання  цих
доходів, який реалізується шляхом обчислення податку із  сукупного
річного   доходу,   який   складається   з    місячних    сукупних
оподатковуваних доходів за  ставками  прогресивного  оподаткування
при дотриманні відповідних гарантій  (неоподаткований  мінімум  та
виключення деяких виплат  з  переліку  оподатковуваних  доходів  -
ст.ст. 5, 6 Декрету).
     Враховуючи  викладене,  колегія  суддів  вважає,   що   судом
апеляційної інстанції прийнято законне і обгрунтоване рішення, під
час розгляду справи порушень норм матеріального чи  процесуального
права ним допущено не було.
     Доводи  касаційної   скарги   зроблених   апеляційним   судом
висновків не  спростовують,  а  тому  оскаржуване  судове  рішення
повинно залишатися без змін.
     Керуючись ст.ст. 220,  220-1,  221,  223,   230  КАС  України
( 2747-15 ) (2747-15)
        , колегія суддів, -
 
                        у х в а л и л а :
     Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення,  а рішення
апеляційного суду м. Києва від 01 липня 2003 року без змін.
     Ухвала  набирає  законної  сили  з  моменту  проголошення   і
оскарженню не підлягає.
     Згідно ст.ст. 236, 237 КАС України ( 2747-15 ) (2747-15)
          рішення  суду
касаційної  інстанції  може  бути  оскаржено  до  Верховного  Суду
України лише за винятковими обставинами протягом одного  місяця  з
дня відкриття таких обставин.
     С у д д і :