Колегія суддів

Вищого адміністративного суду України в складі:

Головуючого - Харченка В.В., суддів  -  Васильченко Н.В., Гончар Л.Я.,  Кравченко О.О., Матолича С.В., при секретарі Мельник I.М., з участю представника скаржника ОСОБА_1., та представника позивача ОСОБА_2.,  розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу  Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України  на рішення Господарського суду міста Києва від 14 лютого 2005 року у справі за позовом страхового товариства з додатковою відповідальністю "Власта" до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України про визнання недійсним рішення, -

ВСТАНОВИЛА:

Страхове товариство з додатковою відповідальністю "ТОМОТ"(замінене в порядку правонаступництва на Страхове товариство з додатковою відповідальністю "ВЛАСТА") звернулося до суду з позовом до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг про визнання недійсним рішення останньої №26-л від 09.02.2004 р. про відмову у видачі ліцензії на провадження страхової діяльності; зобов'язання відповідача видати позивачу ліцензії на провадження страхової діяльності.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 29 квітня 2004 року, залишеним без змін  постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 липня 2004 року позов було задоволено повністю, визнано недійсним рішення відповідача №26-л від 09.02.2004 р. про відмову у видачі ліцензій Страховому товариству з додатковою відповідальністю "ТОМОТ" на провадження страхової діяльності.

Зобов'язано Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України видати ліцензії на провадження страхової діяльності правонаступнику Страхового товариства з додатковою відповідальністю "ТОМОТ" - Страховому товариству з додатковою відповідальністю "ВЛАСТА".

Постановою Вищого господарського суду України від 1 грудня 2004 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.07.04 та рішення Господарського суду міста Києва від 29.04.04 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зазначена постанова суду касаційної інстанції вмотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції не надали правової оцінки запереченням відповідача та акту перевірки 08/2-230 від 29 січня 2004 року про відсутність позивача за заявленим місцем знаходження, та на те, що за угодою про майновий найм від 05.05.2003р., позивачу наймодавцем ПП ОСОБА_3. передавалась в платне тимчасове користування жила площа 5 кв. м. у житловому будинку за адресою АДРЕСА_1

За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду міста Києва від 14 лютого 2005 року було задоволено позовні вимоги страхового товариства з додатковою відповідальністю "Власта" до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України  про визнання недійсним рішення про відмову у видачі ліцензії на здійснення страхової діяльності.

Суд першої інстанції таке рішення вмотивував відсутністю передбачених Законом підстав для відмови у видачі ліцензії, оскільки відповідачем не було доведено повідомлення позивачем недостовірних даних стосовно свого місцезнаходження. При цьому суд не прийняв посилання відповідача на акт перевірки 08/2-230 від 29 січня 2004 року, яким зафіксовано відсутність структурних підрозділів та працівників відповідача за адресою, зазначеною у заяві на видачу ліцензії.

В основу зазначеного рішення суду було покладено висновки про порушення відповідачем порядку проведення перевірки місцезнаходження позивача. При цьому суд послався на пункт 3.6 Правил проведення перевірок Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.10.03р. №96 (z1184-03) .

Не погоджуючись з зазначеним рішенням Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 14 лютого 2005 року скасувати та направити справу на новий судовий розгляд.

Касаційна скарга грунтується на порушенні судом норм матеріального та процесуального права, зокрема на тому, що перевірку наданих відповідачем відомостей було проведено в порядку, передбаченому Порядком проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, затвердженим розпорядженням Держфінпослуг №26 (z0716-03) від 05.08.03р.

Також скаржник посилається на недоведеність позовних вимог та підтвердження відсутності позивача за вказаним місцем знаходження, посилаючись на повідомлення пошти про відсутність позивача за адресою, зазначеною у позовній заяві, та стверджуючи, що такі докази надавалися суду першої інстанції.   Заслухавши суддю - доповідача, розглянувши доводи скаржника та вивчивши матеріали справи колегія суддів доходить висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 111-12 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , за правилами якого слухалася справа в суді першої інстанції,  вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Судом першої інстанції було дотримано вищезазначеної процесуальної норми, та надано  оцінку акту перевірки, складеному співробітниками відповідача. Суд першої інстанції обгрунтовано послався на те, що приміщення за адресою АДРЕСА_1, обладнане  телефонними лініями та орендоване позивачем на підставі наявних в матеріалах справи договору оренди та додатку до договору оренди (а.с.41 т.2, а.с.32 т.1).

Згідно з підпунктом 3.6. затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 жовтня 2003 р. №96 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2003 р. за N 1184/8505 (z1184-03) Правил проведення перевірок Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України про проведення планової інспекції директор відповідного департаменту або голова територіального управління Держфінпослуг направляє письмове повідомлення суб'єкту нагляду не пізніше ніж за десять календарних днів до початку проведення інспекції.

Підпунктом 1.1. зазначених Правил визначено, що ці Правила встановлюють єдиний порядок здійснення нагляду за додержанням чинного законодавства у сфері фінансових послуг, який здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг (її центральний апарат та територіальні управління), шляхом проведення планових та позапланових, виїзних перевірок (інспекцій) та безвиїзних перевірок, які проводяться самостійно чи разом з іншими органами виконавчої влади або саморегулівними організаціями.

Натомість преамбулою Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 5 серпня 2003 року №26 (z0716-03) "Про затвердження Порядку проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" визначено, що зазначений порядок затверджено з метою забезпечення реалізації норм Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" (249-15) та на виконання Указу Президента України від 22 липня 2003 року N 740/2003 (740/2003) "Про заходи щодо розвитку системи протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансування тероризму".

З урахуванням приписів пункту другого частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) колегія суддів доходить висновку, що  нагляд за додержанням  ліцензійних вимог та чинного законодавства у сфері фінансових послуг, здійснюваний відповідачем, має відбуватися на підставі  затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 жовтня 2003 р. №96 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2003 р. за N 1184/8505 (z1184-03) Правил проведення перевірок Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України.

Можливість застосування Порядку проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 5 серпня 2003 року №26 (z0716-03) передбачена преамбулою зазначеного розпорядження, і не включає перевірки додержання ліцензійних умов та відомостей, наданих у заяві на видачу ліцензії.

В матеріалах справи відсутні повідомлення пошти про відсутність позивача за адресою - АДРЕСА_1, не надано таких повідомлень і скаржником,  з огляду на що  колегією суддів не приймаються посилання скаржника на підтвердження такими доказами відсутності позивача за вказаним місцезнаходженням.

Докази, які підтверджують перебування частини персоналу позивача за адресою - АДРЕСА_2, не можуть бути сприйнятими у якості підтвердження відсутності позивача за адресою, зазначеною у заяві.

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції послався на договір надання послуг телефонного зв'язку лише як на один з доказів перебування позивача за заявленою адресою.

Враховуючи, що касаційна інстанція відповідно до ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства (2747-15) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення або постанові суду чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Порушень норм процесуального Закону, які призвели або могли призвести до прийняття неправильного рішення не встановлено.

Доводи касаційної скарги зазначений висновок суду не спростовують.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 224 КАС України (2747-15) , колегія суддів Вищого адміністративного суду України -

УХВАЛИЛА

Касаційну скаргу Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України  залишити без задоволення, а  рішення Господарського суду міста Києва від 14 лютого 2005 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строки та в порядку, передбаченими ст.ст. 237 - 239 КАС України (2747-15) .