ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
08.02.2006
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у
складі: головуючого - судді Фадєєвої Н.М., суддів - Бутенка В.І.,
Гончар Л.Я., Панченка О.І., Чалого С.Я., при секретарі
Торуті О.В., розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу
Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Запоріжжя
на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 березня
2005 р. та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від
5 жовтня 2005 року по справі за позовом гр. П. до Державної
податкової інспекції у Ленінському районі м. Запоріжжя
про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час
вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,
В С Т А Н О В И В:
У квітні 2004 року гр. П. звернувся до суду із зазначеним
позовом, посилаючись на те, що у відповідача він працював з
05.01.2000. 16.03.2004 ним подана заява про звільнення за власним
бажанням без посилання на дату, з якої він просить його звільнити,
а також без посилання на причини звільнення. Позивач вказував, що
дану заяву він написав під тиском керівництва. Перебував у стані
сильного душевного хвилювання, в той же день підписано наказ
N 19-0 про його звільнення з 16.03.2004 за власним бажанням.
17.03.2004, зрозумівши незаконність дій посадових осіб щодо
його термінового звільнення та не бажаючи припиняти трудові
відносини, він написав заяву про відклик заяви про звільнення від
16.03.2004 і спробував вийти на роботу, однак черговий ДПІ не
допустив його на територію інспекції. 18.03.2004 він поштою
направив заяву про визнання заяви про звільнення недійсною, а
29.03.2004 копію даної заяви надав до приймальної ДПІ.
30.03.2004 наказом N 28-0 начальник ДПІ звільнив його за
власним бажанням з 30.03.2004 з причин зайняття його посади
працівником гр. С., прийнятою в порядку переведення за результатом
проходження конкурсного відбору.
Просить визнати його звільнення незаконним, здійсненим з
порушенням вимог ст. 38 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
та поновити його
на роботі, стягнувши з ДПІ середній заробіток за час вимушеного
прогулу, а також моральну шкоду у розмірі 10000 грн.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від
22.03.2005 частково задоволені позовні вимоги гр. П.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 5 жовтня
2005 року апеляційна скарга Державної податкової інспекції у
Ленінському районі м. Запоріжжя відхилена, а рішення Ленінського
районного суду м. Запоріжжя від 22.03.2005 залишено без змін.
Не погоджуючись з зазначеними вище судовими рішеннями, ДПІ у
Ленінському районі м. Запоріжжя, подала касаційну скаргу до Вищого
адміністративного суду України.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 38 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
працівник має
право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк,
попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово
за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з
роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжити
роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або
дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу;
неможливість проживання в даній місцевості, підтверджена медичним
висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею
чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим
членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом першої
групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також
з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган
повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить
працівник.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач, прийнятий на
посаду державного податкового інспектора в ДПІ Ленінського району
м. Запоріжжя відповідно до наказу N 02-0 від 05.08.2000, згодом
був переведений на посаду старшого державного інспектора -
ревізора, тобто з ним відповідач уклав трудовий договір на
невизначений строк.
Наказом N 19-0 від 16.03.2004 гр. П. звільнено з роботи з
16.03.2004 на підставі ст. 38 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
на підставі
його заяви від 16.03.2004, хоча в цій заяві він не просив
звільнити саме з цієї дати і не вказав у ній поважних причин
звільнення, передбачених вищевказаною нормою матеріального закону,
які давали б підстави для його звільнення датою написання заяви.
Суди першої та апеляційної інстанцій правильно дійшли
висновку, що звільнення позивача на підставі ст. 38 КЗпП України
( 322-08 ) (322-08)
повинно було відбутися не раніше спливу двотижневого
строку, наданого працівнику для письмового попередження власника
або уповноваженого органу про своє звільнення за власним бажанням.
Згідно вимог цієї статті, після спливу цього строку працівник
міг залишитися на роботі і не вимагати свого звільнення, а власник
або уповноважений ним орган відповідно, не вправі звільнити його
за поданою раніше заявою, крім випадків наявності згоди між
сторонами про дату звільнення.
Достовірно встановлено, що такої згоди між сторонами не було
і до спливу двотижневого строку позивач відкликав свою заяву від
16.03.2004 про звільнення за власним бажанням.
Протягом двотижневого терміну з дня подання заяви про
звільнення посада позивача не була вакантною, а тому відповідно до
Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних
службовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України
від 15.02.2002 N 169 ( 169-2002-п ) (169-2002-п)
, відповідач не мав права в цей
час проводити конкурс для заміщення вакантної посади, яку займав
позивач, та запрошувати на цю посаду іншого працівника.
Таким чином, при звільненні позивача відповідачем порушені
вимоги ст. 38 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
, тому спірними судовими
рішеннями його звільнення обґрунтовано визнано незаконним і його
поновлено на роботі.
Згідно ст. 237-1 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
відшкодування
власником або уповноваженим ним органом позивачеві шкоди
працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав
призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих
зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації
свого життя.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач при звільненні з
вини відповідача дійсно втратив нормальні життєві зв'язки, більше
року не працював і дійсно докладав багато зусиль для організації
свого життя в цей період. А тому суди правильно дійшли висновку
про необхідність саме у вказаній сумі відшкодувати позивачеві
реальну шкоду.
За таких обставин оспорюванні рішення є законними і
обґрунтованими, ухвалені з дотриманням норм матеріального і
процесуального права.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про
неправильне застосування судами норм матеріального і
процесуального права, яке призвело чи могло призвести до
неправильного вирішення справи, тому оспорюванні рішення колегія
суддів вважає необхідним залишити без змін.
Керуючись ст. 220, 221, 223, 231 Кодексу адміністративного
судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
, колегія суддів У Х В А Л И Л А:
Касаційну скаргу ДПІ у Ленінському районі м. Запоріжжя
залишити без задоволення, а рішення Ленінського районного суду
м. Запоріжжя від 22.03.2005 та ухвалу апеляційного суду
Запорізької області від 05.10.2005 - без змін.
Ухвала остаточна і оскарженню не підлягає.