К-8380/08-С Про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення, яким визначено суму податкового зобов’язання за платежем: "податок на додану вартість" - 23.12.2009 Прийняття

Товариство з обмеженою відповідальністю "Пласідо"(далі по тексту –позивач, ТОВ "Пласідо") звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва (далі по тексту –відповідач, ДПІ у Печерському районі) про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення.

Постановою Господарського суду м. Києва від 13.03.2007 р. у справі №11/203-А (головуючий суддя Євсіков О.О.), яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03.06.2008 р. у справі №22-а-620/08 (головуючий суддя Межевич М.В., судді Бабенко К.А., Глущенко Я.Б.), позовні вимоги задоволено повністю. Визнано нечинним податкове повідомлення-рішення №79234/2 від 04.10.2005 р.

ДПІ у Печерському районі, не погоджуючись з постановою Господарського суду м. Києва від 13.03.2007 р. у справі №11/203-А та ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03.06.2008 р. у справі №22-а-620/08, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Печерському районі не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ДПІ у Печерському районі прийнято податкове повідомлення-рішення №79234/0 від 24.05.2005 р., яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 7 363 903 грн., в тому числі: 4 909 269 грн. основного платежу та 2 454 634 грн. штрафних санкцій.

За результатами неодноразового адміністративного оскарження вказаного податкового повідомлення-рішення до ДПІ у Печерському районі, ДПА у м. Києві, скарги позивача залишені без задоволення та прийняті податкові повідомлення –рішення №79234/1 від 29.07.2005 р. та №79234/2 від 04.10.2005 р., які за змістом, обґрунтуванням та сумою податкових зобов’язань не відрізняються від оскаржених позивачем рішень.

Зазначені податкові повідомлення-рішення прийнято відповідачем на підставі акту "Про результати планової комплексної документальної перевірки дотримання вимог податкового та валютного законодавства ТОВ "Пласідо"за період з 23.04.2003 р. по 31.12.2004 р."від 20.05.2005 р. №45/23-4-32381657 (далі по тексту –Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки, позивачем в порушення вимог п.п. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"безпідставно віднесено до складу податкового кредиту суму податку на додану вартість у розмірі 4 909 269 грн. за податковими накладними виданими ПП "Діал". Податкові накладні виписані ПП "Діал"не можуть братися до уваги, оскільки рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21.03.2005 р. у справі №2-1989 скасовано його державну реєстрацію, визнано недійсними статут ПП "Діал."та його свідоцтво платника податку на додану вартість.

Згідно з п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"(в редакції, чинній на час формування позивачем спірного податкового кредиту) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що факт проведення позивачем господарських операцій з ПП "Діал"стосовно придбання побутової техніки підтверджується документально, а саме договором, накладними, податковими накладними, книгами придбання товару та платіжними документами.

Крім того, встановлено, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21.03.2005 р. у справі №2-1989 скасовано його державну реєстрацію, визнано недійсними статут ПП "Діал."та його свідоцтво платника податку на додану вартість.

Поряд з цим, Закон України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) визначає лише два випадки, за яких неможливе включення витрат по сплаті податку на додану вартість до податкового кредиту звітного періоду. Так, відповідно до п. п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв’язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту. А згідно п. п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними підпунктом документами.

До того ж згідно з п. п. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Порушень позивачем порядку відображення в деклараціях з податку на додану вартість сум податкових зобов’язань відповідачем не встановлено, а порушення контрагентами позивача податкового законодавства, на думку судової колегії, не є підставою для висновку про порушення саме позивачем п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Помилковим є твердження податкового органу про те, що позивач не підтвердив своє право на податковий кредит з огляду на визнання судом недійсною державної реєстрації контрагента позивача, який видали податкові накладні, оскільки визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ самі по собі не призвели до недійсності всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи до моменту виключення її з державного реєстру, та не позбавляло правового значення видані за цими господарськими операціями податкові накладні.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 0302.2006 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21.03.2005 р. у справі №2-1989 скасовано. А рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 28.09.2006 року при розгляді справи за нововиявленими обставинами, відмовлено податковому органу в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсними установчих документів та свідоцтва платника податку на додану вартість ПП "Діал". Зазначене рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28.09.2006 року скасовано ухвалою Апеляційного суду м. Києва скасовано, а провадження у справі закрито.

З огляду на викладене, судом першої та апеляційної інстанції вірно встановлено, що вказані у Акті перевірки підстави для визначення позивачу податкових зобов’язань відсутні.

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є об’єктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів бухгалтерського обліку в підтвердження такого проведення, у тому числі податкових накладних.

При цьому, судова колегія звертає увагу на те, що Закон України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) не ставив в залежність отримання бюджетного відшкодування платником податків від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання від’ємного значення суми поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставило цей факт у залежність від розрахунків з бюджетом третіх осіб.

Якщо контрагенти позивача не виконали свого зобов’язання зі сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції погоджується з обґрунтованістю висновків судів попередніх інстанцій відносно правомірного віднесення позивачем сум податку до податкового кредиту.

Згідно ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції належним чином з’ясовано обставини справи та дано їм належну правову оцінку. Підстав для скасування постанови Господарського суду м. Києва від 13.03.2007 р. у справі №11/203-А та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 03.06.2008 р. у справі №22-а-620/08 не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва на постанову Господарського суду м. Києва від 13.03.2007 р. у справі №11/203-А та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03.06.2008 р. у справі №22-а-620/08 залишити без задоволення.