Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого  Смоковича М.I.,

суддів: Весельської Т.Ф., Горбатюка С.А., Мироненка О.В., Чумаченко Т.А.,

при секретарі судового засідання: Марушевському А.А.,

розглянувши у письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом Дочірнього підприємства "Хліб України" "Миргородський комбінат хлібопродуктів №1" у Полтавській області (далі - ДП "Хліб України" "Миргородський комбінат хлібопродуктів №1" у Полтавській області) до Миргородської об'єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області  (далі  -  Миргородська ОДПI у Полтавській області)  про визнання недійсними повідомлення - рішення №0000482301/0 від 25 лютого 2004 року та повідомлення - рішення № 0000462301/0 від 25 лютого 2004 року, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою  Миргородської ОДПI у Полтавській області на рішення Господарського суду Полтавської області від 5 травня 2005 року та ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2005 року,

в с т а н о в и л а :

9 березня 2004 року ДП "Хліб України" "Миргородський комбінат хлібопродуктів №1" звернулося в суд з позовом до Миргородської ОДПI у Полтавській області про визнання недійсними податкового повідомлення - рішення №0000482301/0 від 25 лютого 2004 року, яким визначено позивачу податкове зобов'язання в розмірі 25758 грн., з яких 21465 грн. невиплачених у державний бюджет дивідендів та 4293 грн. - штрафних санкцій, та податкового повідомлення - рішення № 0000462301/0 від 25 лютого 2004 року в частині визначення позивачу податкового зобов'язання в розмірі 7727,40 грн., з яких 6439,50 грн. податок на прибуток та 1287,90 грн. - штрафні санкції, обгрунтовуючи вимоги тим, що висновки, закладені у цих повідомленнях-рішеннях, зроблені Миргородською ОДПI у Полтавській області усупереч чинному законодавству.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 5 травня 2005 року, залишеним без зміни ухвалою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2005 року, позовні вимоги задоволені у повному обсязі.

У касаційній скарзі Миргородська ОДПI у Полтавській області, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просила скасувати рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Задовольняючи позов суди виходили з того, що

- позивач не є державним некорпоратизованим, казенним або комунальним підприємством, які відповідно до Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування-" (349-15) від 24 грудня 2002 року №349-IУ повинні сплачувати дивіденди до державного бюджету;

- ставки  справляння  зазначеного  виду  платежу  (15%  обсягу  чистого прибутку/доходу) визначені статтею 52 Закону України "Про державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) та Постановою Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2003 року №557 (557-2003-п) "Про норматив і порядок відрахування до загального фонду Державного бюджету України частини прибутку (доходу)  державними  не  корпоратизованими  та  корпоратизованими  казенними підприємствами та їх об'єднаннями" і встановлюють відповідно механізм справляння зазначеного податку додатково до держаних корпоратизованих підприємств;

- відповідно до частини 3 статті 1 Закону України "Про систему оподаткування" (1251-12) (в редакції від 18 лютого 1997 року) ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватись іншими Законами України, крім законів про оподаткування;

- частиною 1 статті 7 Закону України "Про систему оподаткування" (1251-12) встановлено, що ставки податків і зборів (обов'язкових платежів) встановлюються Верховою Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів України про оподаткування і не змінюються протягом бюджетного року. Зміна податкових ставок і механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) не можуть запроваджуватися Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік;

- Закон України "Про державний бюджет України" не є законом про оподаткування, оскільки він не узгоджується із змістом статті 7 Закону України "Про систему оподаткування" (1251-12) , а Постанова Кабінету Міністрів України "Про норматив і порядок відрахування до загального фонду Державного бюджету України частини прибутку (доходу) державними не корпоратизованими та корпоратизованими казенними підприємствами та їх об'єднаннями" (557-2003-п) є підзаконним актом, а не законом, а тому посилання на зазначені нормативні акти, як на підставу застосування їх у податкових правовідносинах, є недоцільним;

- відповідно до підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та держаними цільовими фондами" (2181-14) №2181-111 від 21 грудня 2000 року у разі коли норма закону чи іншого нормативно-правого акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення у межах апеляційного узгодження приймається на користь платника податків.

Такий висновок судів відповідає обставинам справи і нормам матеріального права.

Закон України "Про систему оподаткування" (1251-12) визначає принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори (обов'язкові платежі) до бюджетів та державних цільових фондів, а також права, обов'язки і відповідальність платників податків на яких поширюється дія Закону.

Статтями 14 та 15 Закону України "Про систему оподаткування" (1251-12) визначені загальнодержавні та місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), що є обов'язковими до сплати. Перелік податків і зборів, зазначених в законі є вичерпним.

Частина 3 статті 1 зазначеного Закону, передбачає, що ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими Законами України, крім законів про оподаткування.

Відповідно до частини I статті 7 даного Закону, ставки податків і зборів (обов'язкових платежів) встановлюються Верховною Радою України, Верховною радою Автономної республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів України про оподаткування і не змінюються протягом бюджетного року. Зміна податкових ставок і механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) не можуть запроваджуватися Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.

Отже, правильними є висновки судів про те, що вид податку, збору (обов'язкового  платежу), ставки та механізм його справляння певними суб'єктами  господарювання може бути визначений не будь-яким законом, а лише законом про оподаткування.

Статтею 52 Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) (із змінами від 22 травня 2003 року) встановлено, що відповідно із ст. 18 ЗУ "Про підприємства в Україні" державні некорпоратизовані та корпоратизовані, казенні підприємства та їх об'єднання  сплачують за результатами фінансово - господарської діяльності у 2002 році та щоквартальної фінансово-господарської діяльності у 2003 році до загального фонду Державного бюджету частину прибутку (доходу). Норматив і порядок відрахування зазначеної частини прибутку (доходу) встановлюється Кабінетом Міністрів України, а саме, Постановою "Про норматив і порядок відрахування до загального фонду Державного бюджету України частини прибутку (доходу) державними не корпоратизованими та корпоратизованими казенними підприємствами та їх об'єднаннями" (557-2003-п) (із змінами від 10 вересня 2003 року).

Відповідно до пункту 20 статті 2 Бюджетного кодексу України (2542-14) , закон про державний бюджет України - це закон, який затверджує повноваження органам державної влади здійснювати виконання Державного бюджету України протягом бюджетного періоду. Тобто, Бюджетним кодексом (2542-14) не передбачено, що Законом про Держаний бюджет України на відповідний рік можуть встановлюватися нові, чи скасовувати існуючі податки, збори інші обов'язкові платежі, або вноситися зміни до чинного законодавства з питань оподаткування.

Закон України "Про державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) не є законом про оподаткування в розумінні статті 7 ЗУ "Про систему оподаткування", а тому застосування відповідачем при винесенні повідомлень - рішень, які є предметом спору, зазначеного Закону на діючому законодавстві не грунтується.

Таким чином, суди правильно не взяли до уваги посилання відповідача на Постанову Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2003 року № 557 (557-2003-п) "Про норматив I порядок відрахування до загального фонду Державного бюджету України частини прибутку (доходу) державними не корпоратизованими та корпоратизованими казенними підприємствами та їх об'єднаннями".

Закон України "Про державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) , безпосередньо в тексті якого відсутній механізм справляння частини прибутку до державного бюджету, введений в дію з 1 січня 2003 року. Постанова Кабінету Міністрів України, якою такий механізм визначений, є підзаконним актом, а не законом, а тому не може встановлювати ставки податків і зборів (обов'язкових платежів) і механізм їх справляння.

Крім цього, Постанова Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2003 року №557 (557-2003-п) прийнята 22 квітня 2003 року, а зміни, якими її дія поширена на державні корпоратизовані підприємства, внесені до тексту Постанови №557 (557-2003-п)  лише 10 вересня 2003 року. На цей момент позивач уже склав всю звітність по податках за 2002 рік та перший квартал 2003 року і здійснив відповідні розрахунки.

Таким чином, виходячи із змісту Закону України "Про державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) та Постанови Кабінету Міністрів України №557 (557-2003-п)  , зазначені нормативні акти, встановили вимоги щодо сплати дивідендів, в якості нововстановленого загальнодержавного платежу та додатково розширили коло суб'єктів зобов'язаних їх сплачувати на державні корпоратизовані підприємства.

Прийняття відповідачем спірних податкових повідомлень-рішень грунтується на висновку про те, що позивач відноситься до державних корпоратизованих підприємств, на які поширюються вимоги статті 52 Закону України "Про Держаний бюджет України на 2003 рік" (380-15)  та Постанови Кабінету Міністрів України "Про норматив і порядок відрахування до загального фонду Державного бюджету України частини прибутку (доходу) державними не корпоратизованими та корпоратизованими казенними підприємствами та їх об'єднаннями" (557-2003-п) .

Суди прийшли до правильного висновку про те, що зазначене твердження є помилковим виходячи з наступного.

Так, судами встановлено, що позивач не може бути віднесений до корпоратизованих підприємств, оскільки він не проходив визначений Указом Президента України "Про корпоратизацію підприємств" від 15 червня 1993 року №210/93 (210/93)  та Положенням про порядок корпоратизації підприємств, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 року №508 (508-93-п) процес корпоратизації. Внаслідок корпоратизації відбувається реорганізація шляхом перетворення у відкрите акціонерне товариство. Позивач є дочірнім підприємством, а не акціонерним товариством, і не має статутного фонду поділеного на акції.

Дочірнє підприємство ДАК "Хліб України" "Миргородський комбінат хлібопродуктів № 1" не підпадає під поняття державного некорпоратизованого підприємства. Iз змісту Указу Президента України від 15 червня 1993 року №210/93 (210/93) вбачається, що державним некорпоратизованим підприємством є державне підприємство, яке не пройшло процес корпоратизації.

Позивач не є держаним підприємством, оскільки відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном, яке знаходиться у загальнодержавній власності" від 15 грудня 1992 року №8-92 (8-92) , державні підприємства створюються за рішенням міністерств та інших підвідомчих Кабінету Міністрів України органів державної влади, рішеннями яких також затверджуються статути державних підприємств.

Відповідно до Класифікації організаційно-правових форм господарювання, затвердженої наказом Держстандарту від 22 листопада 1994 року за №288 (vb288217-94) , дочірнє підприємство - це підприємство, єдиним засновником і власником якого є інше підприємство. Єдиним засновником і власником позивача, згідно з п.1.1. Статуту останнього, є ДАК "Хліб України", який затвердив статут позивача.

Материнська компанія позивача - ДАК "Хліб України", відповідно до Статуту, створена у вигляді відкритого акціонерного товариства. Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку у встановленому порядку зареєстрований випуск акцій Компанії, а статтею 24 Закону України "Про господарські товариства" (1576-12) (чинною на час відповідних правовідносин) встановлено, що акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості. Таким чином, ДАК "Хліб України", маючи статус господарського товариства (акціонерного товариства) не може одночасно бути державним підприємством. Створення дочірнього підприємства відкритим акціонерним товариством, повністю виключає можливість віднесення позивача до статусу державного.

Отже, правильно суди не взяли до уваги посилання відповідача на довідку про включення до ЕДРПОУ № 19/1260, оскільки вказаний документ за своїм значенням не є доказом, який підтверджує форму власності. Крім цього, судами встановлено, що видача цієї довідки датована 9 березня 2000 року, а на час виникнення спору органами Державної статистики ДАК "Хліб України" була видана нова довідка, відповідно до якої підприємство відноситься до колективної форми власності.

Відповідно до статті 37 Закону України "Про підприємства в Україні" (887-12) (в редакції чинній на момент існування спірних правовідносин), казенним є підприємство, що утворене за рішенням Кабінету Міністрів України з державного підприємства шляхом перетворення, порядок утворення казенних підприємств до відповідача застосований не був, оскільки позивач не створений за рішенням Кабінету Міністрів України, він не є позивач і казенним підприємством.

Враховуючи викладене, правильними є висновки судів про те, що позивач, за своєю організаційно-правовою формою не підпадає під суб'єктний склад платників частини прибутку (доходу) до загального фонду державного бюджету відповідно до статті 52 Закону України "Про державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) та Постанови Кабінету Міністрів України "Про норматив і порядок відрахування до загального фонду Державного бюджету України частини прибутку (доходу)  державними  не  корпоратизованими  та  корпоратизованими  казенними підприємствами та їх об'єднаннями" (557-2003-п)   .

Підставою для винесення відповідачем спірних податкових повідомлень-рішень, на думку відповідача, є порушення позивачем порядку нарахування та виплати дивідендів.

Пунктом 1.9. статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) в редакції Закону України від 24 грудня 2002 року дано декілька визначень дивідендів: 1) як платіж, який здійснюється юридичною особою - емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв'язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку; 2) як платіж, який здійснюється державним некорпоратизованим, казенним чи комунальним підприємством на користь відповідно держави або органу місцевого самоврядування у зв'язку з розподілом частини прибутку такого підприємства.

Оскільки, зазначеною статтею обов'язок щодо сплати дивідендів, як різновиду податків покладено на державні некорпоратизовані, казеннні або комунальні підприємства, до яких за вищенаведеними обгрунтуваннями позивач не відноситься, то відповідно, нарахування і виплата дивідендів дочірнім підприємством за результатами його діяльності вирішується виключно засновником - ДАК "Хліб України", а не позивачем.

Згідно пункту 1.1. Статуту позивача, його власником є ДАК "Хліб України", а відповідно до пункту 4.10. Статуту, чистий прибуток, одержаний після розрахунків, розподіляється у порядку, що встановлюється та затверджується ДАК "Хліб України". Відповідач не має права самостійно розпоряджатися прибутком, оскільки пунктом 5.3. Статуту позивача це питання віднесено до компетенції ДАК "Хліб України".

Крім того, пункт "д" статті 41 Закону України "Про господарські товариства" (1576-12) , чинний на момент існування спірних правовідносин, встановлює право затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків, виключно до компетенції загальних зборів товариства. Докази щодо зазначеного порядку розподілу прибутку позивача наявні в матеріалах справи.

Отже, виходячи із змісту статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) та Статуту позивача, дивіденди (платіж, що здійснюється при розподілу прибутку позивача) можуть бути нараховані та сплачені, в тому числі і на користь держави, виключно за рішенням ДАК "Хліб Україна", а не як загальнодержавний податок (збір).

За таких обставин, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до правильного висновку щодо неправомірності та відсутності законних підстав при прийнятті відповідачем спірного повідомлення - рішення №0000482301/0  від 25 лютого 2004 року,  яким визначено позивачу податкове зобов'язання з податку на прибуток підприємств на суму 25 158,00 грн.,  в тому числі 21 465,00 гри. - основний платіж та 4 293,00 грн. - штрафні санкції.

Законність прийняття відповідачем частково оскаржуваного податкового повідомлення - рішення №0000462301/0 від 25 лютого 2004 року в частині визначення податкових зобов'язань з податку на прибуток в сумі 7 727,40 грн., донарахованих у зв'язку з несплатою дивідендів, в тому числі 1 287,90 грн. - штрафні (фінансові санкції), спростовується наступним.

Відповідно до підпункту 7.8.2 пункту 7.8 статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) обов'язок із нарахування та сплати авансового внеску з податку на прибуток за визначеною пункту 10.1 статті  10 даного Закону ставкою, нарахованої на суму дивідендів, призначених для виплати, без зменшення суми такої виплати на суму такого податку, покладається на будь-якого емітента корпоративних прав, що є резидентом, незалежно від того, чи такий емітент або отримувач дивідендів є платником податку на прибуток або має пільги зі сплати подяк на прибуток, надані цим Законом або іншими законодавчими актами, чи у вигляді застосування ставки податку іншої, ніж встановлена пунктом 10.1 статті 10 Закону (крім платників цього податку, які підпадають під дію п.7.2. ст.7 чи п.п. 10.2.3. п.10.2. ст. 10 Закону.). Це правило поширюється також на державні не корпоратизовані, казенні або комунальні підприємства, які зараховують суми дивідендів у розмірі встановленому відповідно державним або місцевим виконавчим органом, в управлінні якого знаходяться такі підприємства, відповідно до державного або місцевого бюджету.

Оскільки позивач за наведеними висновками не є платником вказаних дивідендів, підстави щодо винесення повідомлення - рішення №0000462301/0 від 25 лютого 2004 року в частині визначення податкових зобов'язань з податку на прибуток в сумі 7727,40 грн., в тому числі 6439,50 грн. - основний платіж та 1 287,90 грн. - штрафна (фінансова) санкція у відповідача були відсутні.

За таких обставин, доводи, викладені відповідачем у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

З огляду на викладене, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для їх зміни чи скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Миргородської ОДПI у Полтавській області залишити без задовольнення.

Рішення Господарського суду Полтавської області від 5 травня 2005 року та ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2005 року по даній справі залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскарженою за винятковими обставинами до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.