Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Головуючого

Цуркана М.І.,

суддів:

Гашицького О.В.,

Мойсюка М.І.,

М.О. Сорока,

Штульмана І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_6 до обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат, Управління праці та соціального захисту населення Лугинської районної державної адміністрації, управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської області про стягнення невиплачених коштів, яка переглядається за касаційними скаргами Управління праці та соціального захисту населення Лугинської районної державної адміністрації Житомирської області та управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської області на постанову Лугинського районного суду Житомирської області від 07 листопада 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2008 року

У жовтні 2005 року ОСОБА_6 звернулася в суд з позовом до обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат, Управління праці та соціального захисту населення Лугинської районної державної адміністрації (УПСЗН), управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської області (УПФ) про стягнення невиплачених коштів.

Зазначала, що є особою потерпілою внаслідок Чорнобильської катастрофи ІІІ категорії, проживає в населеному пункті віднесеному до зони гарантованого добровільного відселення а тому, за правилами Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) (далі Закон №796-ХІІ (796-12) ), має право на щомісячну грошову допомогу у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, а також доплату як особі, яка працює на території радіоактивного забруднення.

Посилаючись на те, що всупереч згаданому Закону доплати проводились без застосування кратності до встановленого розміру мінімальної заробітної плати, а в твердій сумі, то вважає, що має право на стягнення з УПСЗН 3030 грн. та з УПФ 15150 грн. заборгованих коштів за період з 01.09.2002 по 31.08.2005.

Постановою Лугинського районного суду Житомирської області від 07 листопада 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2008 року позов задоволено.

У касаційних скаргах УПСЗН та УПФ, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просять оскаржувані судові рішення скасувати та закрити провадження у справі.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційних скарг, матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_6 є потерпілою ІІІ категорії внаслідок Чорнобильської катастрофи, проживає в с. Бобричі Лугинського району Житомирської області, яке віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.

Також встановлено, що позивач отримував щомісячну допомогу у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства з 01.09.2002 по 31.08.2005 у розмірі 2,1 грн., а як працюючий і проживаючий в зоні гарантованого добровільного відселення 10,5 грн. доплат.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції, а апеляційний суд погодившись з таким висновком, виходив із загальних засад пріоритету законів над підзаконними нормативними актами та визнав, що при визначенні розміру згаданих виплат застосуванню підлягають саме статті 37, 39 Закону № 796-ХІІ, а не постанова Кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", яка істотно звужує обсяг установлених законом прав позивача.

З такими висновками колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується частково.

За змістом частини 1 статті 37 Закону № 796-ХІІ (тут і далі в редакції чинній на час виникнення спірних відносин) громадянам, які проживають у зоні гарантованого добровільного відселення передбачена виплата щомісячної грошової допомоги у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства в розмірах 40 процентів від мінімальної заробітної плати.

Частиною 1 статті 39 цього Закону встановлено, що працюючим громадянам провадиться доплата, розмір якої у зоні гарантованого добровільного відселення становить дві мінімальні заробітні плати.

У період, за який заявлені вимоги розміри мінімальної заробітної плати постійно змінювалися.

В той же час, розміри допомоги і доплати були сталими і здійснювалися на підставі Постанови № 836.

Однак, Законом № 796-ХІІ (796-12) не уповноважено Кабінет Міністрів України зменшувати суми доплат і допомог, встановлених Законом.

Більше того, частиною 1 статті 67 зазначеного Закону передбачено, що конкретні розміри всіх виплат підвищуються Кабінетом Міністрів України відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати.

Незважаючи на постійне збільшення мінімальної заробітної плати, розміри допомог і доплат передбачених статтями 37, 39 Закону № 796-ХІІ залишались незмінними з 1996 року, тобто не відповідали розмірам встановленим цим Законом та іншими законами України.

Зміст законів України, якими встановлювалися розміри мінімальних заробітних плат, свідчить про відсутність будь-яких обмежень щодо можливостей застосування цих розмірів для реалізації положень статтей 37, 39 Закону № 796-ХІІ.

За правилами частини 3 статті 159 КАС, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цим вимогам судові рішення не відповідають.

Вирішуючи спір щодо стягнення передбачених статтями 37, 39 Закону №796-ХІІ сум виплат, суди на порушення наведених вимог КАС (2747-15) не перевірили правомірність дій та рішень відповідачів, не з'ясували із застосуванням законодавчих актів, які визначають правосуб'єктність відповідачів, їх права й обов’язки у сфері публічних відносин, а також чи є вони належними відповідачами за всіма заявленими вимогами. Зокрема, суди не встановили, хто із суб’єктів владних повноважень зобов'язаний нараховувати суми цих виплат.

Відповідно до статті 63 зазначеного Закону фінансування витрат, пов'язаних із його реалізацією, здійснюється за рахунок державного бюджету. Ухвалюючи рішення про стягнення з УПСЗН та УПФ певних сум, суди не з'ясували, чи були перераховані бюджетні кошти на рахунки відповідачів для виплати їх особам, потерпілим унаслідок Чорнобильської катастрофи.

За таких обставин, неповне з’ясування судами дійсних обставин справи та порушення норм матеріального права призвело до ухвалення помилкових рішень.

Тому рішення суддів підлягають скасуванню, а справа направленню на новий судовий розгляд, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні.

Виходячи з наведеного, керуючись статтями 220, 223, 227, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційні скаргуи Управління праці та соціального захисту населення Лугинської районної державної адміністрації Житомирської області та управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської області задовольнити частково.

Постанову Лугинського районного суду Житомирської області від 07 листопада 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2008 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами у строк та у порядку, визначеними статтями 237 –239 КАС України (2747-15) .