Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Брайка А.І., Голубєвої Г.К., Рибченка А.О., Федорова М.О.,

при секретарі судового засідання Титенко М.П.,

за участю представників позивача Скрицького Д.П., відповідача Малай А.В.,-

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Чернігові на постанову Господарського суду Чернігівської області від 10.01.2007 та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 02.04.2007 по справі № 16/342/12

за позовом Приватного багатопрофільного підприємства "Центр-Євро-Транс-2"

до Державної податкової інспекції у м. Чернігові

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення,

Постановою Господарського суду Чернігівської області від 10.01.2007, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.04.2007 по справі № 16/342/12, позовні вимоги Приватного багатопрофільного підприємства "Центр-Євро-Транс-2" (далі –позивач, Підприємство) задоволено повністю: визнано нечинним податкове повідомлення-рішення від 16.06.2006 № 0002122320/0 Державної податкової інспекції у м. Чернігові (далі –відповідач, ДПІ), яким позивачу визначено податкове зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 126 285,00 грн., в тому числі штрафні (фінансові) санкції - 42 095,00 грн.

Судові рішення вмотивовані тим, що позивач в якості Експедитора не перепродає Замовнику послуги з поставки міжнародних перевезень, визначаючи при цьому свою вартість, а продає лише послуги з організації таких перевезень (здійснює пошук перевізника, завантаження, контроль за перевезенням тощо), які оподатковуються ним за ставкою 20%. Оскільки позивач не є ні перевізником, ні довіреною особою останнього, то до нього не може застосовуватись ставка оподаткування у розмірі 20 %, передбачена п. 6.1 ст. 6 Закону України "Про податок на додану вартість".

Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач, ДПІ, подав касаційну скаргу, де порушує питання скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, та у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

У поданих запереченнях на скаргу позивач підтримує судові рішення, а касаційну скаргу вважає необґрунтованою.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що при проведенні виїзної планової перевірки за період з 01.07.2003 по 31.12.2005, за наслідками якої складено Акт від 05.06.2006, органом податкової служби було встановлено допущене позивачем порушення пп. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3, пп. 6.1.1 п. 6.1, пп. 6.2.4 п. 6.2 ст. 6 Закону України "Про податок на додану вартість", яке полягало у реалізації послуг із застосуванням нульової ставки оподаткування при визначенні податкових зобов’язань з податку на додану вартість замість 20 %. При цьому, орган податкової служби зазначив, що оскільки позивач безпосередньо перевезень за межами кордону України не здійснював, то він зобов’язаний був реалізовувати такі послуги із застосування 20 % ставкою оподаткування.

На підставі Акту перевірки податковим органом ухвалено оскаржуване податкове повідомлення-рішення.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено попередніми судовими інстанціями, між позивачем та його контрагентом було укладено Договір транспортно –експедиційного обслуговування від 13.04.2005 № 312, за умовами якого позивач (Експедитор) зобов’язується надати контрагенту (Замовнику) транспортно –експедиційного послуги, які складаються з комплексу послуг, пов’язаних з відправленням вантажів, проведенням взаєморозрахунків, контролем за проходженням та одержанням вантажів.

На виконання умов договору Підприємство знаходило перевізників, які виконували перевезення по обумовленому Договором маршруту. В актах виконаних робіт перевізники зазначали вартість перевезення за межами України за ставкою оподаткування 0 % та в межах України –20 %.

Також на виконання зазначеного Договору Експедитор надавав Замовнику рахунки-фактури та акти виконаних робіт із зазначенням номенклатури послуг, при цьому виписувались дві податкові накладні (за нульовою ставкою (по перевезеннях за межами України) –сума перевізника та за ставкою 20 %, яка містила суму перевезення в межах кордону України (сума перевізника) та експедиційну винагорода позивача), а Замовник сплачував грошові кошти Експедитору за отримані послуги помісячно.

Операції щодо отриманих послуг від перевізників та наданих послуг згідно Договору було відображено позивачем згідно вимог чинного законодавства у книзі обліку придбання товарів (робот, послуг), книзі обліку продажу товарів (робот, послуг) та у рядках 2.2, 11.1 Декларації за відповідні періоди.

Факт виконання зобов’язань за Договором на загальну суму у розмірі 651 100,00 грн. підтверджено відсутністю заборгованості станом на 31.12.2005 та матеріалами перевірки з цього приводу.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що спеціальним законом, який визначає платників податку на додану вартість, об’єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних і звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету, є Закон України від 03.04.1997 № 168/97ВР "Про податок на додану вартість" у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин (далі – Закон №168/97-ВР (168/97-ВР) ). Тому при визначенні об’єкта, бази та ставки оподаткування слід керуватися нормами цього Закону, враховуючи також положення інших законодавчих актів з питань оподаткування, які регулюють порядок та підстави виникнення податкового кредиту з податків, бюджетного відшкодування і не суперечать спеціальному Закону.

Аналізуючи фактичні обставин справи та положення ст.ст. 1, 3, 6 Закону № 168/97-ВР та ст. 9, 12 Закон України від 01.07.2004 № 1955-ІV "Про транспортно-експедиторську діяльність", суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вірного висновку про те, що Експедитор не перепродає Замовнику послуги міжнародних перевезень, визначаючи при цьому свою вартість, а продає лише послуги з організації таких перевезень (здійснює пошук перевізника, завантаження, контроль за перевезенням тощо), які оподатковуються ним за ставкою 20 %. Транспортні послуги позивачем безоплатно не надавались, а їх компенсація здійснювалась не Експедитору, а безпосередньо перевізникам, що узгоджується із положенням ст. 9 Закону "Про транспортно-експедиторську діяльність", згідно якої у плату експедитора не включаються витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування. Таким чином у позивача були відсутні підстави для нарахування у межах договору транспортно-експедиційного обслуговування 20% податку на додану вартість на транспортні послуги, які було надано перевізниками Замовнику.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Таким чином ухвалені по справі судові рішення першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а зазначена позиція скаржника є помилковою. Відповідно судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасуванню не підлягають, як такі, що винесено за вичерпних юридичних висновків при правильному застосуванні норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Чернігові залишити без задоволення .

Постанову Господарського суду Чернігівської області від 10.01.2007 та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 02.04.2007 по справі № 16/342/12 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237- 239 КАС України.