Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого –судді Гордійчук М.П.,

Суддів: Кравченко О.О., Васильченко Н.В., Леонтович К.Г., Розваляєвої Т.С.,

Секретар: Лук’яненко О.О.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Лисичанської міської ради на постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 20 липня 2006 року у справі за позовом Товкуса В’ячеслава Олексійовича до Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Лисичанської міської ради про зобов’язання сплатити недоотриману щорічну грошову допомогу, –

У квітні 2006 року позивач Товкус В.О. звернувся до Лисичанського міського суду Луганської області з позовом до Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Лисичанської міської ради про зобов’язання сплатити йому недоотриману щорічну грошову допомогу до 05 травня як ветерану війни у розмірі 1898,75 грн.

Постановою Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2006 року позов Товкус В.О. задоволено частково.

Стягнуто з відповідача на користь позивача 1410 грн.

Ухвалою апеляційного суду Луганської області від 20 липня 2006 року апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Лисичанської міської ради залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Не погоджуючись з судовими рішеннями у справі, Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Лисичанської міської ради звернулось з касаційною скаргою, у якій просить ці рішення скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. При цьому касатор посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено та з цим погоджуються сторони, що позивач є інвалідом війни 2 групи.

Частиною 5 статті 13 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ передбачено, що інваліди війни 2 групи мають право на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком.

Однак, Законом України від 27 листопада 2003 року № 1344-ІV "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) інваліди війни, до яких відноситься позивач, в 2004 році передбачена виплата щорічної разової допомоги у розмірі 160 грн., а Законом України "Про Державний бюджет України"на 2007 рік (489-16) встановлено виплату цієї допомоги інвалідам ІІ групи за 2007 рік –360 грн.

Посилання суду апеляційної інстанції на Рішення Конституційного Суду України №20-рп/2004 від 01 грудня 2004 року (v020p710-04) та Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року (v0a6p710-07) у справі №1-29/2007, якими визнано такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними), деякі положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) та Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) , у тому числі, і положення пунктів, якими зупинено на 2007 рік дію частину 5 статей 12, 13, 14 та 15 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"в частині визначення розміру виплати щорічної разової грошової допомоги, колегія суддів вважає помилковим, оскільки це рішення було прийнято після закінчення строку проведення цієї допомоги.

Тобто, на момент виплати щорічної допомоги (до 05 травня), відповідач діяв відповідно до діючого законодавства.

Таким чином у відповідача відсутні правові підстави для здійснення такої виплати за 2004 та 2007 роки відповідно до Закону України від 22 жовтня 1993 року №3551-ХІІ (3551-12) .

Отже, для вирішення цього спору судам попередніх інстанцій необхідно було визначитись, який з зазначених вище законів є пріоритетним та підлягав застосуванню у правовідносинах, що виникли.

Згідно зі статтею 75 Конституції України, Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України (254к/96-ВР) не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі, залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.

Водночас, Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп (v004p710-97) у справі про набуття чинності Конституцією України (254к/96-ВР) зазначив: "Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше".

За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України.

Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше.

Відповідно до ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

З огляду на викладене вище, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, оскільки висновок судів про зобов’язання зробити виплату одноразової грошової допомоги до 05 травня за 2007 рік є таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства України.

Керуючись ст. ст. 221, 223, 229, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, –

Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Лисичанської міської ради задовольнити.

Постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 20 липня 2006 року скасувати.

Прийняти по справі нову постанову.

В задоволенні позову Товкуса В’ячеслава Олексійовича до Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Лисичанської міської ради про зобов’язання сплатити недоотриману щорічну грошову допомогу відмовити.

постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в порядку ст. ст. 237 –239 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .