К-9158/07 Про визнання недійсним договору купівлі-продажу товару медичного призначення - 24.11.2009 Прийняття

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова на постанову Господарського суду Львівської області від 05.12.2006 та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 19.03.2007 по справі № 5/2775-19/363А

за позовом Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Медична фірма "Авіцена"

до 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Багатопрофільне підприємство Авангард"

про визнання угоди недійсною,

У жовтні 2006 року Державна податкова інспекція у Франківському районі м. Львова (далі –позивач, ДПІ) звернулась до суду із позовною заявою про визнання недійсним Договору, укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю "Медична фірма "Авіцена" (далі – відповідач 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Багатопрофільне підприємство Авангард"(далі – відповідач 2), на підставі ст. ст. 207, 208 Господарського кодексу України.

Позовні вимоги ДПІ ґрунтуються на судовому рішенні районного суду, яким визнано недійсними установчі документи однієї зі сторін договору.

Постановою Господарського суду Львівської області від 05.12.2006, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 19.03.2007 по справі № 5/2775-19/363А, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Судові рішення обґрунтовано тим, що позивачем не доведено наявність умислу у відповідачів на укладання спірного договору з метою, завідомо суперечними інтересам держави і суспільства, оскільки всі зобов’язання за договором та податкові зобов’язання за даною операцією були відображені документально, що також не заперечується позивачем.

Не погоджуючись з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій, вказуючи на порушення норм матеріального та процесуального права, ДПІ звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій поставлено питання скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

У поданих запереченнях на скаргу відповідач 1 підтримує судові рішення, а касаційну скаргу вважає необґрунтованою.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між відповідачами було укладено Договір від 15.06.2005 № 19 за умовами якого Продавець (відповідач 2, ТОВ "Багатопрофільне підприємство Авангард") бере на себе обов’язок передати товар медичного призначення, а Покупець (відповідач 1, ТОВ "Авіцена") —прийняти товар й оплатити за нього. Факт виконання зобов’язань за договором підтверджено копіями податкових та видаткових накладних, Акту звірки розрахунків між відповідачами за період з 01.07.2005 по 30.09.2005, а також не оспорюється податковим органом.

На час вчинення господарських операцій відповідачі були зареєстровані у Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України та являлися платниками податку на додану вартість.

Крім того, судом апеляційної інстанції установлено, що відповідно до рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17.04.2006 по справі № 2-2632/2006 визнано недійсними з моменту реєстрації установчі документи та свідоцтво платника податку на додану вартість відповідача 2 з підстав реєстрації зазначеної юридичної особи протиправним шляхом –на підставну особу.

Відповідно до вимог ст. 207 Господарського кодексу України (далі - ГКУ) господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладене учасниками господарських відносин із порушенням хоча б одним і з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін чи відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом цієї норми недійсною може бути визнана, зокрема, угода, укладена з метою ухилитися від сплати податків та обов'язкових платежів або безпідставно одержати з державного бюджету кошти у вигляді податку на додану вартість.

Визнаючи угоду недійсною з підстав, передбачених ст. 207 ГКУ, суди мають встановити у діях контрагентів наявність ознак вчинення дій, що об'єктивно призводять до порушення інтересів держави та суспільства, порушення такими діями норм законів та нормативних актів, які визначають соціально-економічні основи держави і суспільства, наявність суб'єктивного наміру сторін (чи однієї сторони) порушити вимоги закону. Зважаючи на що, судами при визнанні угод недійсними обов'язково має бути встановлена вина сторін (або, принаймні, однієї з них) у формі умислу при укладенні угоди.

Встановлення умислу відповідачів на укладення угоди (договору) з метою, що завідомо суперечить інтересам соціальної держави і суспільства, було предметом дослідження в цій справі. Умисел на досягнення мети суперечної інтересам держави відповідачами, при укладенні спірного договору, не міг мати та не мав, що встановлено судами попередніх інстанцій, оскільки всі зобов’язання за договором та податкові зобов’язання за даною операцією були відображені документально та не заперечуються позивачем. Наявність умислу при укладенні угоди не може бути підтверджено лише рішенням районного суду про визнання недійсними установчих документів, свідоцтва платника податку на додану вартість однієї зі сторін договору, оскільки предметом дослідження в такій справі є відповідність установчих документів вимогам чинного законодавства, а не наявність умислу під час укладення угоди при здійсненні ними підприємницької діяльності.

Юридичним наслідком скасування державної реєстрації підприємства з підстав визнання його установчих документів недійсними мало бути здійснення ліквідаційної процедури, під час якої вирішуються питання про задоволення вимог кредиторів, зокрема держави. Сам факт визнання у судовому порядку недійсними з моменту реєстрації установчих документів підприємства та свідоцтва платника податку не є підставою для визнання недійсними всіх угод, укладених з моменту його державної реєстрації та до моменту виключення з державного реєстру.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців"у разі, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Суди також дійшли вірного висновку про те, що санкції, встановлені частиною першою ст. 208 ГКУ, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів), зокрема однією зі сторін договору, що є самостійним. Для застосування санкцій, передбачених ч. 1 ст. 208 Кодексу, необхідним є умисел на укладення угоди, з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Частиною 1 ст. 208 ГКУ передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає положення ст. 41 Конституції України, згідно якої конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановленому законом.

З огляду на те, що санкції, передбачені цією статтею, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими санкціями як такі, що відповідають визначенню частини першої ст. 238 ГКУ. Тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 ГКУ.

В адміністративних справах суб’єкт владних повноважень повинен надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Позивач доказів наявності певних обставин, які свідчать про те, що відповідачі порушили вимоги чинного законодавства, укладаючи спірні угоди, завідомо діяли з умислом, спрямованим на досягнення такої мети, що суперечить інтересам держави та суспільства, не надав (ч. 4 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України).

Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Таким чином ухвалені по справі судові рішення першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а зазначена позиція скаржника є помилковою. Відповідно судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасуванню не підлягає, як такі, що винесено за вичерпних юридичних висновків при правильному застосуванні норми матеріального та процесуального права.