К-16263/09-С Про зобов’язання виплатити грошове утримання та суму вихідної допомоги у зв’язку з відставкою - 12.11.2009 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні касаційну скаргу Конституційного Суду України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2008 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_8 до Конституційного Суду України та Кабінету Міністрів України, треті особи: Державне казначейство України, Міністерство фінансів України, про зобов’язання виплатити грошове утримання та суму вихідної допомоги у зв’язку з відставкою, –

У жовтні 2007 року ОСОБА_4 та ОСОБА_8 звернулись до суду з позовом до Конституційного Суду України, треті особи: Державне казначейство України, Міністерство фінансів України, про зобов’язання виплатити щомісячне довічне грошове утримання та суму вихідної допомоги у зв’язку з відставкою.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивачі зазначали, що з 16 жовтня 1996 року по 3 листопада 2005 року вони працювали суддями Конституційного Суду України і отримували довічне грошове утримання, а при звільненні, маючи статус суддів у відставці, отримали вихідну допомогу, розмір яких було визначено, виходячи з щомісячної заробітної плати без врахування положень чинного на той час законодавства про оплату праці суддів.

Питання оплати праці суддів регулює Закон України "Про статус суддів"від 15 грудня 1992 року (2862-12) (в редакції, чинній на час існування спірних правовідносин), який встановлює гарантії незалежності суддів, включаючи їх матеріальне і соціальне забезпечення, у тому числі гарантії щодо оплати праці. Частиною 2 статті 44 Закону визначено, що розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50% його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80% посадового окладу голови суду, у якому працює суддя. Постановою Кабінету Міністрів України № 513 від 30 червня 2005 року "Про оплату праці Голови та заступників Голови Конституційного Суду України" (513-2005-п) з 1 червня 2005 року були підвищені оклади зазначеним посадовим особам. Постановою Кабінету Міністрів України № 865 від 3 вересня 2005 року (865-2005-п) "Про оплату праці суддів"було затверджено схеми посадових окладів суддів у відповідності зі встановленим співвідношенням до окладів голів судів відповідно до положень статті 44 Закону України "Про статус суддів", проте відповідно до пункту 5 цієї постанови підвищені посадові оклади за цією постановою були запроваджені не з 1 червня 2005 року, а з 1 січня 2006 року, через що посадові оклади суддів Конституційного Суду України у цей період складали лише 20 відсотків посадового окладу Голови Конституційного Суду замість належних 80 відсотків. Відповідно у менших розмірах, ніж передбачено чинним законодавством їм, позивачам, було нараховано та виплачено за зазначений період щомісячне грошове утримання та грошова допомога при звільненні у відставку.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2007 року пункт 5 постанови Кабінету Міністрів України № 865 від 3 вересня 2005 року (865-2005-п) "Про оплату праці суддів"визнано незаконним та допущено поворот виконання зазначеної постанови з 1 червня 2005 року.

В процесі розгляду справи позивачі змінили обсяг позовних вимог і просили стягнути з Конституційного Суду України на їхню користь недонараховану заробітну плату за період з 01 червня 2005 року по 01 листопада 2005 року; недонараховану суму довічного грошового утримання за період з 01 червня 2005 року по 01 січня 2006 року; недонараховану суму вихідної допомоги при звільненні та індексацію у зв’язку зі знеціненням грошових коштів.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2008 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2009 року, позов задоволено частково. Стягнуто з Конституційного Суду України на користь судді Конституційного Суду України у відставці ОСОБА_4 53 297 грн. 15 коп. недонарахованої заробітної плати за період з 01 червня 2005 року по 01 листопада 2005 року; 67 154 грн. 43 коп. недонарахованого довічного грошового утримання за період з 01 червня 2005 року по 01 січня 2006 року; 263 784 грн. 87 коп. недонарахованої вихідної допомоги; 35 733 грн. 98 коп. індексації у зв’язку зі знеціненням грошових коштів, а всього 419 970 грн. 43 коп. Стягнуто з Конституційного Суду України на користь судді Конституційного Суду України у відставці ОСОБА_8 53 788 грн. 75 коп. недонарахованої заробітної плати за період з 01 червня 2005 року по 01 листопада 2005 року; 67 773 грн. 79 коп. недонарахованого довічного грошового утримання за період з 01 червня 2005 року по 01 січня 2006 року; 301 217 грн. 00 коп. недонарахованої вихідної допомоги; 39 318 грн. 49 коп. індексації у зв’язку зі знеціненням грошових коштів, а всього 462 098 грн. 04 коп.

Не погоджуючись з постановленими судовими рішеннями, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, Конституційний Суд України у поданій касаційній скарзі просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2008 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2009 року, а справу направити на новий розгляд.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_4, представника Конституційного Суду України Москалець Н.В., представника Кабінету Міністрів України Опанасенка А.В., представника Міністерства фінансів України Іщенка Р.А., розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши застосування судом норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті встановлено, що з 16 жовтня 1996 року по 3 листопада 2005 року позивачі працювали суддями Конституційного Суду України і отримували заробітну плату та довічне грошове утримання, а при звільненні, маючи статус суддів у відставці, отримали вихідну допомогу, розмір яких було визначено без врахування положень чинного на той час законодавства про оплату праці суддів.

Частиною 2 статті 44 Закону України "Про статус суддів"встановлено, що розміри посадових окладів суддів визначаються у відсотковому відношенні до посадового окладу до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50% його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80% посадового окладу голови суду, у якому працює суддя. Постановою Кабінету Міністрів України № 513 від 30 червня 2005 року "Про оплату праці Голови та заступників Голови Конституційного Суду України" (513-2005-п) з 1 червня 2005 року були підвищені оклади зазначеним посадовим особам. Постановою Кабінету Міністрів України № 865 від 3 вересня 2005 року (865-2005-п) "Про оплату праці суддів"було затверджено схеми посадових окладів суддів у відповідності зі встановленим співвідношенням до окладів голів судів відповідно до положень статті 44 Закону України "Про статус суддів", проте відповідно до пункту 5 цієї постанови підвищені посадові оклади за цією постановою були запроваджені не з 1 червня 2005 року, а з 1 січня 2006 року, через що посадові оклади суддів Конституційного Суду України у цей період складали лише біля 20 відсотків посадового окладу Голови Конституційного Суду замість належних 80 відсотків. Відповідно у менших розмірах, ніж передбачено чинним законодавством їм, позивачам, було нараховано та виплачено за зазначений період щомісячне грошове утримання та грошова допомога при звільненні у відставку.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до обґрунтованого висновку про наявність порушення законних прав та інтересів позивачів ОСОБА_4 та ОСОБА_8 щодо нарахування та виплати заробітної плати у період з 1 червня 2005 року по день звільнення з посад суддів, довічного грошового утримання за період з 1 червня 2005 року до 1 січня 2006 року та вихідної допомоги при звільненні.

Крім цього, Конституційний Суд України у Рішенні від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (v010p710-08) , визнаючи неконституційними положення підпункту "а"підпункту 2 пункту 61 розділу II Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (107-17) , згідно з яким у частині другій статті 44 Закону України "Про статус суддів"слова "у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя"замінено словами "Кабінетом Міністрів України", зазначив наступне: "Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно законами України. Матеріальне та соціально-побутове забезпечення, в тому числі і заробітна плата суддів, є елементами статусу судді (статті 42- 45 Закону України "Про статус суддів"). Збереження існуючого статусу судді, недопущення його скасування або звуження його змісту та обсягу є однією з основоположних гарантій незалежності судді. Саме на реалізацію і утвердження гарантій незалежності суддів у зазначеному аспекті Закон України "Про статус суддів" (2862-12) запровадив особливий порядок в оплаті праці голів судів і суддів, який не допускав суттєвої різниці між їх посадовими окладами: посадовий оклад судді не може бути меншим ніж 80 відсотків від посадового окладу голови суду, в якому працює суддя (частина друга статті 44). Цей порядок є своєрідним механізмом, що стримує і не допускає значних диспропорцій в оплаті праці суддів і голів судів, тобто закон гарантував судді право на зазначений розмір посадового окладу".

Відповідно до положень частини 1 статті 1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто обов’язок виплати заробітної плати та вихідної допомоги при звільненні у належному розмірі щодо позивачів віднесено до Конституційного Суду України, з яким позивачі перебували у трудових відносинах.

Це ж стосується і виплати довічного грошового утримання, оскільки відповідно до положень абзацу третього пункту першого Постанови Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про статус суддів"від 15 грудня 1992 року № 2863-XII (2863-12) з наступними змінами щомісячне довічне грошове утримання суддям Конституційного Суду України, Верховного Суду України виплачується за рахунок державного бюджету зазначеними судами.

Проте, прийшовши до правильного висновку про порушення законних прав та інтересів позивачів ОСОБА_4 та ОСОБА_8, суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи допустили порушення процесуального законодавства, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Статтею 159 КАС України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, зазначених вимог процесуального закону не виконали.

Задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести у рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з фізичних осіб є відповідно обов’язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов’язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Компенсація втрати частини заробітної плати провадиться згідно зі ст. 34 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення"і Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 р. № 1427 (1427-97-п) у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати (проіндексованої за наявності необхідних для цього умов) на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток. Задовольняючи зазначені вимоги, суд також має навести у рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

Суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи вимоги про стягнення грошових сум, не лише не привели будь-яких розрахунків, але і жодним чином не аргументували ухвалене у цій частині рішення посиланням на будь-які інші розрахунки, у тому числі і надані суду позивачами, не дослідили цих розрахунків та, відповідно, не дали їм жодної оцінки.

Нічим на обґрунтований є висновок суду першої інстанції про проведення компенсації втрати частини заробітної плати та інших виплат, належних позивачам, починаючи з 16 травня 2007 року, оскільки відповідно до пункту 2 Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати (1427-97-п) компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток.

Крім того, суди помилково розглянули справу за позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_8 в одному провадженні.

Так, згідно з ч.2 ст. 124 Конституції України суди вирішують будь-які індивідуальні трудові спори щодо оплати праці в порядку, передбаченому гл. XV Кодексу законів про працю України (322-08) . Вимоги про оплату праці декількох або групи працівників, у тому числі заявлені в їхніх інтересах уповноваженими на це законом органами, не можуть бути об'єднані в одному провадженні через відсутність необхідної для цього спільності предмета позову.

Відповідно до положень частини 1 статті 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 статті 227 КАС України встановлено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.