Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Коломийської об’єднаної державної податкової інспекції Івано-Франківської області

на постанову Господарського суду Івано-Франківської області від 01.10.2007 року

у справі №А-6/405а

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.04.2008 року

у справі №22-а-2277/08

за позовом Суб’єкта підприємницької діяльності –фізичної особи ОСОБА_1

до Коломийської об’єднаної державної податкової інспекції Івано-Франківської області,

за участю третьої особи на стороні відповідача –Івано-Франківської митниці

та за участю Прокурора Івано-Франківської області,

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень,

Суб’єкт підприємницької діяльності –фізична особа ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень від 10.05.2006 року №0002141710/0, від 12.06.2006 року №0002141710/1, від 28.09.2006 року №0002141710/2, від 01.12.2006 року №0002141710/3.

Постановою Господарського суду Івано-Франківської області від 01.10.2007 року (суддя Грица Ю.І.), залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.04.2008 року (судова колегія у складі: головуючий суддя –Довгополов О.М., судді –Любашевський В.П., Яворський І.О.), позов задоволено частково: визнано нечинним податкове повідомлення-рішення Коломийської ОДПІ від 01.12.2006 року №0002141710/3, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 588426,00 грн., з яких 291363,00 грн. –основний платіж та 297063,00 грн. –штрафні (фінансові) санкції.

Часткове задоволення позову суди першої та апеляційної інстанцій мотивували тим, що позивачем для підтвердження заявлених відомостей про митну вартість товарів, що переміщувалися через митний кордон України, надано усі необхідні документи, перелік яких визначений п. 14 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку декларування митної вартості товарів, що переміщуються підприємствами через митний кордон України" (1375-2003-п) . Донарахування ж підприємцю податкових зобов’язань на підставі рахунків-фактур, отриманих контролюючим орагном від постачальників-нерезидентів, які за твердженням відповідача підтверджуть реальну вартість імпортованих товарів, суперечить правилам визначення бази оподаткування, наведеним у п. 4.3 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість".

Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, Коломийська ОДПІ звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій з підстав порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В обгрунтування своїх вимог скаржник вказує на те, що судами при вирішенні спору не було застосовано норми матераільного права, які підлягали застосуванню, а саме пп. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3, п. 4.1 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість", пп. 1.20.1, пп. "а"пп. 1.20.9 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

Письмових заперечень на касаційну скаргу позивач не надав.

Відповідно до ч. 1 та. ч. 2 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що підставою для донарахування податкових зобов’язань з податку на додану вартість слугували висновки, викладені у акті перевірки від 25.04.2006 року №40/14/170/2832306750, в ході проведення якої було встановлено, що згідно даних обліку доходів та витрат (вантажно-митних декларацій та інших документів, наданих платником податків) позивач здійснював ввезення промислових товарів (килимів та килимого покриття для підлоги) на митну територію України та оптову торгівлю ними.

Підприємець закупив за межами митної території України 251261,65 кв.м. килимів та килимового покриття на суму 434607,52 та ввіз їх на територію України. При розмитненні товару було нараховано та сплачено ввізного мита, митних зборів та митних послуг на суму 42014,04 грн.

При проведенні перевірки крім документів, наданих позивачем (вантажно-митних декларацій, рахунків-фактур), Коломийською ОДПІ використано дані, отримані з Федерального Міністерства юстиції Федеративної республіки Німеччина та Міністерства юстиції Королівства Бельгія, а саме: рахунки-фактури, що підтверджують дійсні розрахунки позивача з його постачальниками - ТОВ "Кастімер" та Фірми НН".

При цьому було встановлено, що задекларовані позивачем валові витрати у сумі 479197,04 грн. не відповідають дійсності, оскільки підприємцем в оплату товарів фактично було сплачено 1702055,71 грн. на противагу задекларованим 165445,34 грн. Таким чином, сума валових витрат визначена податковим органом у розмірі 1999570,00 грн.

Враховуючи нормативні приписи пп. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", відповідно до яких звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, та пп. "а"п. 1.20.9 цієї ж статті, який передбачає порядок визначення звичайної ціни у випадку відсутності або недоступності відповідної інформації, контролюючий орган дійшов висновку, що сума у розмірі 1999570,00 грн. є звичайою ціною договорів, укладених позивачем з ТОВ "Кастімер"та Фірми Н&Н". А тому відповідач з посиланням на пп. 4.1 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість" розцінив цю суму як базу оподаткування податком на додану вартість операцій з реалізації позивачем килимів та килимого покриття на території України.

Судова колегія Вищого адміністративного суду України погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про необгрунтованість визначення у даному випадку контролюючим органом звичайної ціни товарів (робіт, послуг), зважаючи на наступне.

Вищевикладені обставини справи свідчать, що фактичною підставою для визначення податковою інспекцією бази оподаткування податком на додану вартість операцій з поставки товарів слугували доводи відповідача про невідповідність задекларованої митної вартості імпортованих товарів реальній сумі їх придбання.

Вирішуючи питання про правомірність декларування позивачем митної вартості товарів, які переміщувалися позивачем через митний кордон України, суди попередніх інстанцій правильно застосували положення п. 14 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку декларування митної вартості товарів, що переміщуються підприємствами через митний кордон України" (1375-2003-п) від 28 серпня 2003 року №1375, відповідно до яких для підтвердження заявлених відомостей про митну вартість товарів, що переміщуються підприємствами через митний кордон України, декларант подає: угоду (договір, контракт), на підставі якої здійснюється поставка товарів, і додатки до неї рахунок-фактуру (інвойс) і банківські платіжні документи (якщо рахунок сплачено) або рахунок-проформу для умовно-вартісних угод (договорів, контрактів), а також інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару; угоду (договір, контракт) про перевезення, транспортні та страхові документи; рахунок про сплату наданих транспортно-експедиційних послуг або офіційно завірену керівником і головним бухгалтером підприємства калькуляцію транспортних витрат у разі, коли транспортні витрати не були включені до рахунка-фактури (інвойсу); пакувальні листи; ліцензію на ввезення (вивезення) товарів, імпорт (експорт) яких підлягає ліцензуванню; сертифікат про походження товару, сертифікат якості, безпеки тощо.

Відповідачем у касаційній скарзі не спростовано висновків судів попередніх інстанцій про надання підприємцем усіх належних документів для підтвердження заявлених відомостей стосовно митної вартості товарів.

Пунктом 4.1 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість"передбачено, що база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування.

За змістом пп. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Відповідно до пп. "а" пп. 1.20.9 п. 1.20 цієї ж статті у разі, коли неможливо визначити ціну товарів (робіт, послуг) через відсутність або недоступність відповідної інформації, для визначення звичайної ціни використовується метод ціни перепродажу (наступного продажу) таких товарів (робіт, послуг). При цьому ціна товарів (робіт, послуг), що продаються платником податку, визначається на рівні ціни, за якою такі товари (роботи, послуги) перепродаються їх покупцем у разі наступного продажу, з урахуванням визначених за допомогою застосування звичайних цін фактичних витрат, понесених цим покупцем під час продажу та просування на ринок цих товарів (робіт, послуг), а також звичайного для даного виду діяльності прибутку покупця (без врахування ціни, за якою покупцем були придбані у продавця товари).

Тобто, необхідною умовою для визначення звичайної ціни на підставі цієї правової норми мала б бути відсутність або недоступність відповідної інформації. Натомість, для перевірки податковому орагну були надані вантажно-митні декларації, в яких зазначена митна вартість кожної розмитненої партії товару, але всупереч цьому факту донарахування податку здійснено з використанням копій документів незрозумілого походження.

Вимогами пп. "а"пп. 1.20.9 п. 1.20 ст. 1 зазначеного Закону передбачено ще одну умову для визначення звичайної ціни –використання методу ціни перепродажу.

Між тим, відповідач наполягає на використанні методу "витрати плюс"(витратний), згідно з яким ціна товарів (робіт, послуг), що продаються платником податку, визначається як сума фактичних (понесених) витрат та звичайного для даного виду діяльності прибутку. В той же час, за змістом пп. "б"пп. 1.20.9 п. 1.20 згаданої статті використання цього методу може мати місце лише у разі неможливості використання методу ціни перепродажу товарів (робіт, послуг).

Такий вибірковий підхід до обрання правил визначення звичайної ціни свідчить про суперечливість позиції контролюючого органу вимогам чинного податкового законодавства, з огляду на що оскаржуване податкове повідомлення-рішення не можна визнати таким, що відповідає вимогам ч. 3 ст. 2 КАС України.

Наведене спростовує доводи касаційної скарги про невідповідність оскаржуваних судових рішень нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд

1. Касаційну скаргу Коломийської об’єднаної державної податкової інспекції Івано-Франківської області залишити без задоволення.

2. Постанову Господарського суду Івано-Франківської області від 01.10.2007 року у справі №А-6/405а та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.04.2008 року у справі №22-а-2277/08 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236- 238 Кодексу адміністративного судочинства України.