Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Смоковича М.І.,

Сороки М.О.,

Штульмана І.В.,

Горбатюка С.А.,

Весельської Т.Ф.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом прокурора Гагаринського району м. Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Державного підприємства "Конструкторське бюро радіозвязку" (далі – ДП "Конструкторське бюро радіозвязку") про стягнення штрафних санкцій,

У серпні 2004 року прокурор Гагаринського району м. Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернувся до господарського суду з позовом до ДП "Конструкторське бюро радіозв’язку" про стягнення штрафних санкцій.

Рішенням господарського суду м. Севастополя від 24.05-03.06.2005 року, залишеним без змін ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду від 2 листопада 2005 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Севастопольське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить судові рішення скасувати та постановити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що відповідач згідно показників статистичної звітності "Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів" (форма №10-ПІ поштова річна) (далі – звіт) за 2002 рік повинен був створити 11 робочих місць для працевлаштування інвалідів (відповідно до середньо - облікової чисельності штатних працівників облікового складу 275 особи), але фактично на підприємстві працювало лише 6 інвалідів. За 2003 рік відповідач повинен був створити 10 робочих місць для працевлаштування інвалідів (відповідно до середньо - облікової чисельності штатних працівників облікового складу 261 особи), але фактично на підприємстві працювало лише 8 інвалідів.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до п.5 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995р. за № 314 (314-95-п) (із змінами від 10.01.2002 р.) (далі – Положення) підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Пунктом 14 Положення визначено, що підприємства, зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні місця та вакантні посади на яких може використовуватися праця інвалідів; розробляють і затверджують інструкцію про робоче місце інваліда.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі – Закон), для підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік – у кількості одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом.

Згідно ч. 1 ст. 18 Закону, працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Крім того, відповідно до п.10 Положення працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Міністерства соціального захисту, місцевими радами, суспільними організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров’я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Відповідно до п. 3 Положення робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представника МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування інваліда. Наказом Державного комітету статистики № 244 від 06.07.1998 р. (z0464-98) затверджена форма статистичної звітності № 3-ПН "Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад)", яка подається підприємствами, установами та організаціями щомісячно на адресу державної служби зайнятості.

За ст. 19 Закону керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій, незалежно від форми власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

Відповідач вимоги Закону виконав. Згідно зі звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2002 рік, передбачив 11 робочих місць для штатних працівників інвалідів, створених відповідно 4-х відсотковому нормативу. Із них фактично працювало тільки 6 осіб. Згідно зі звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2003 рік, передбачив 10 робочих місць для штатних працівників інвалідів, створених відповідно 4-х відсотковому нормативу. Із них фактично працювало тільки 8 осіб.

Тому суд першої інстанції прийшов до висновку про належне інформування відповідачем центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві та потребу у направленні йому центром зайнятості інвалідів для працевлаштування.

Обґрунтованим є також висновок суду про те, що обов'язок підприємс тва щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.

З такими висновками погодився суд апеляційної інстанції і доводи касаційної скарги його не спростовують.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 222, 223, 22-6, 230, 231 КАС України, колегія суддів,

Касаційну скаргу Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а рішення господарського суду м. Севастополя від 24.05-03.06.2005 року і ухвалу Севастопольського апеляційного господарського суду від 2 листопада 2005 року – без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, окрім як з підстав, у строк та у порядку, визначених ст.ст. 236- 239 КАС України.