Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого Бившевої Л.І.,

суддів: Ланченко Л.В., Нечитайла О.М., Пилипчук Н.Г., Сергейчука О.А.,

розглянувши у попередньому розгляді касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у місті Харкові

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04 березня 2008 року

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2008 року

у справі № 2а-2144/08

за позовом Комунального підприємства "Харківські теплові мережі"

до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у місті Харкові

про визнання недійсним податкового роз’яснення, -

КП "Харківські теплові мережі"було подано позов до СДПІ по роботі з великими платниками податків у м. Харкові про визнання недійсним податкового роз’яснення № 15371/10/31-042 від 16 листопада 2007 року.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 04 березня 2008 року позов задоволено в повному обсязі.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2008 року постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04 березня 2008 року залишено без змін.

В касаційній скарзі СДПІ по роботі з великими платниками податків у м. Харкові, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04 березня 2008 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2008 року, прийняти нове рішення, яким відмовити в позові.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.

Позивач направив відповідачу лист від 14 листопада 2007 року № 09-455, в якому просив роз’яснити порядок застосування п. 11.11 ст. 11 Закону України "Про податок на додану вартість"в частині дати виникнення права на податковий кредит, а саме: чи потрібно розподіляти податковий кредит у зв’язку з одночасним застосуванням підприємством позивача касового і некасового способу нарахування податкових зобов’язань і яким повинен бути механізм цього розподілення.

За наслідками розгляду листа позивача відповідач направив позивачу лист від 16 листопада 2007 року № 15371/10/31-042 "Про надання роз’яснення", в якому роз’яснив позивачу те, що у зв’язку з тим, що облік операцій з реалізації теплової енергії ведеться ним двома способами відповідно до п. 11.11 ст. 11 Закону України "Про податок на додану вартість"та підпункту 7.3.1 п. 7.3 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"при формуванні податкового кредиту необхідно здійснювати його розподіл відповідно до п. 11.11 ст. 11 з урахуванням п. 1.11 ст. 1 вищезазначеного Закону за касовим методом та при здійсненні операцій, які обліковуються на загальних підставах, відповідно до підпункту 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 цього ж Закону за датою здійснення першої з подій пропорційно частці використання товарів (послуг) в оподатковуваних операціях звітного періоду.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередній інстанцій виходили з того, що відповідь відповідача на лист позивача є податковим роз’ясненням в розумінні Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) та є таким, що суперечить чинному законодавству.

Колегія суддів погоджується з рішеннями судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Суди попередніх інстанцій вірно виходили з того, що відповідь відповідача на лист позивача є податковим роз’ясненням в розумінні Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) з урахуванням підпункту "г"підпункту 4.4.2 п. 4.4 ст. 4 вищезазначеного Закону, п. 1.7 Порядку надання роз’яснень окремих положень податкового законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 12 квітня 2003 року № 176 (z0326-03) , відповідно до положень яких податковими роз’ясненнями вважаються будь-які відповіді контролюючого органу на запити зацікавлених осіб з питань оподаткування.

Крім того, суди попередніх інстанцій вірно посилались на те, що відповідач сам в своєму листі від 16 листопада 2007 року № 15371/10/31-042 "Про надання роз’яснення"визначає його, як податкове роз’яснення та посилається на підпункт "г"підпункту 4.4.2 п. 4.4 ст. 4 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами".

При цьому суди попередніх інстанцій вірно виходили з того, що посилання відповідача на положення Порядку надання податкових роз’яснень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2001 року № 494 (494-2001-п) , є помилковим відповідно до ч. 4 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки його положення суперечать Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) .

При цьому суди вірно посилались на те, що дане податкове роз’яснення може бути предметом судового розгляд з огляду на наступне.

Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції та повинні відповідати їй. Норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії.

Відповідно до положень, закріплених в ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Згідно ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Статтею 14 Закону України "Про державну податкову службу в Україні"передбачено, що рішення, дії або бездіяльність органів державної податкової служби та їх посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.

Враховуючи наведене, судовий захист права або інтересу здійснюється у спосіб, встановлений законом, і зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів, оскільки завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Одним із принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах є верховенство права, який встановлює, між іншим, заборону відмови в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

До того ж, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

За підпунктом 4.4.2 "і" Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) платник податків може оскаржити до суду рішення центрального (керівного) органу контролюючого органу або органу стягнення щодо видання інструкцій чи податкових роз’яснень (у тому числі форм обов’язкової податкової звітності, далі –податкових роз’яснень), які, за висновком такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку, збору (обов’язкового платежу). Визнання судом інструкції або податкового роз’яснення податкового органу (незалежно від їх реєстрації у Міністерстві юстиції України) недійсним є підставою для використання зазначеного рішення всіма платниками податків з моменту прийняття такого судового рішення.

Отже, підпункт 4.4.2 "і"Закону встановлює наслідки оскарження в судовому порядку рішень центрального податкового органу щодо видання інструкцій чи податкових роз’яснень.

Зазначена норма Закону "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) не обмежує право суб’єкта господарювання на оскарження податкових роз’яснень контролюючих органів, якщо за висновком такого суб’єкта господарювання ці податкові роз’яснення суперечать нормам або змісту відповідного податку. Таке право у нього існує на підставі Конституції та відповідних норм Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Контролюючим органом, за змістом п.1.12 ст. 1 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", вважається державний орган, який у межах своєї компетенції, визначеної законодавством, здійснює контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування податків і зборів (обов’язкових платежів) та погашенням податкових зобов’язань чи податкового боргу.

Обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом звернення до суду з вимогою про визнання недійсним податкового роз’яснення відповідача –є вимогою про визнання незаконним тлумачення норм податкового законодавства, тобто дій відповідача при здійсненні ним повноважень покладених законом.

Такий спосіб захисту, як визнання незаконними (протиправними) дій органу державної влади, встановлений ч. 2 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, не відповідає чинному законодавству надане відповідачем позивачу податкове роз’яснення і порушує його права на отримання податкового роз’яснення, що відповідає вимогам законодавства, з огляду на наступне.

За змістом п. 17 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні"державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції надають відповіді на запити платника податків із додержанням вимог, встановлених Законом України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) та іншими законами України.

Відповідно до підпункту "а"підпункту 4.4.2 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) податкові роз’яснення мають відповідати принципам оподаткування, викладеним у Законі України "Про систему оподаткування" (1251-12) , економічному змісту податку, збору (обов’язкового платежу), який розглядається, та вимогам інших законів України.

Узагальнюючі податкові роз’яснення і податкові роз’яснення надаються, виходячи з положень підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", принципів оподаткування, викладених у Законі України "Про систему оподаткування" (1251-12) , економічного змісту податку, збору (обов’язкового платежу), положень законодавчих та інших нормативно-правових актів, що роз’яснюються.

Суди попередній інстанцій вірно виходили з того, що відповідач в оспорюваному податковому роз’ясненні помилково посилався на абзац п’ятий п. 11.11 ст. 11 Закону України "Про податок на додану вартість", оскільки на момент прийняття відповідачем податкового роз’яснення цей абзац був виключений Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) та деяких інших законодавчих актів України", який набрав чинності 31 березня 2005 року.

Крім того, суди вірно посилались на те, що п. 11.11 ст. 11 Закону України "Про податок на додану вартість"регулює особливості визначення бази оподаткування в особливих господарських операціях, в яких покупцем виступає лише особа, що перелічена в цьому пункті. З урахуванням того, що позивач не відноситься до вичерпного переліку цих осіб, то правила визначення податкового кредиту касовим способом на нього не поширюються.

Доводи касаційної скарги вищевикладеного не спростовують.

Враховуючи вищевикладене, касаційна скарга СДПІ по роботі з великими платниками податків у м. Харкові підлягає залишенню без задоволення, а постанова Харківського окружного адміністративного суду від 04 березня 2008 року та ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2008 року підлягають залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210, 220, 2201, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія –

Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у місті Харкові залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04 березня 2008 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2008 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.