К-15804/07 Про визнання недійсним господарського зобов’язання - 24.11.2009 Прийняття

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Антрацитівської об’єднаної державної податкової інспекції Луганської області на постанову Господарського суду Луганської області від 06.04.2007 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 19.06.2007 по справі № 8/83пд-ад (22-а-1029/07)

за позовом Антрацитівської об’єднаної державної податкової інспекції Луганської області

до 1. Суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи ОСОБА_1

до 2. Приватного підприємства "Лугастарт"

про визнання недійсним господарського зобов’язання,

Антрацитівська об’єднана державна податкова інспекція Луганської області (далі –позивач, ОДПІ) звернулась до суду із позовною заявою про визнання недійсним господарського зобов’язання, яке виникло на підставі усного договору, укладеного між Суб’єктом підприємницької діяльності –фізичною особою ОСОБА_1. (далі – відповідач 1) та Приватного підприємства "Лугастарт"(далі – відповідач 2), із застосуванням наслідків, передбачених ст. 208 Господарського кодексу України.

Постановою Господарського суду Луганської області від 06.04.2007, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 19.06.2007 по справі № 8/83пд-ад (22-а-1029/07), у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судові рішення обґрунтовано тим, що позивачем не доведено наявність умислу у відповідачів на укладання спірного договору з метою, завідомо суперечними інтересам держави і суспільства. А той факт, що рішенням суду скасовано державну реєстрацію однієї зі сторін договору, умовами якого передбачені певні господарські зобов’язання, на підставі яких позивачем було сформовано податковий кредит з податку на додану вартість, не є підставою для позбавлення останнього права на податковий кредит, у разі, якщо платник податку виконав усі передбачені законом умови та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Не погодившись із судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, де порушує питання скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем 1 у період з 01.07.2004 по 30.09.2004 на підставі усного договору придбано у відповідача 2 товар на загальну суму 194 421,58 грн. У зв’язку з придбанням товару відповідачем 1 було віднесено за відповідні податкові періоди до податкового кредиту податок на додану вартість на загальну суму у розмірі 32 403,60 грн., що підтверджено належним чином оформленими первинними документами (видаткові накладні, податкові накладні, рахунками, прибутковими касовими ордерами) та не заперечується позивачем.

На час вчинення господарських операцій відповідачі були зареєстровані у Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України та являлися платниками податку на додану вартість.

Відповідно до вимог ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладене учасниками господарських відносин із порушенням хоча б одним і з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін чи відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом цієї норми недійсною може бути визнана, зокрема, господарське зобов'язання, вчинене з метою ухилитися від сплати податків та обов'язкових платежів або безпідставно одержати з державного бюджету кошти у вигляді податку на додану вартість.

Визнаючи господарське зобов'язання недійсним з підстав, передбачених ст. 207 Господарського кодексу України, суди мають встановити у діях контрагентів наявність ознак вчинення дій, що об'єктивно призводять до порушення інтересів держави та суспільства, порушення такими діями норм законів та нормативних актів, які визначають соціально-економічні основи держави і суспільства, наявність суб'єктивного наміру сторін (чи однієї сторони) порушити вимоги закону.

Встановлення умислу відповідачів при вчиненні господарського зобов'язання, що завідомо суперечить інтересам соціальної держави і суспільства, було предметом дослідження в цій справі. Умисел на досягнення мети суперечної інтересам держави відповідачами, при укладенні спірного усного договору, не міг мати та не мав, що встановлено судами попередніх інстанцій, оскільки всі податкові зобов’язання за даною операцією були відображені документально та не заперечуються позивачем.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди дослідили три постанови по кримінальних справах, на які посилається позивач, та правомірно дійшли висновку, з яким погоджується суд касаційної інстанції про те, що дані постанови не стосуються ні посадових осіб відповідачів, ні спірних операцій купівлі –продажу товару, здійснених відповідачами, тобто позивачем не надано належних доказів щодо факту ухилення від сплати податків конкретними посадовими особами відповідачів.

Судами правильно застосовано закон і при вирішенні справи в частині посилання позивача на рішення суду про скасування державної реєстрації відповідача 2.

Сам факт визнання в судовому порядку скасування державної реєстрації, не є підставою для визнання недійсними всіх угод, на підставі яких видані податкові накладні, укладених з моменту його державної реєстрації та до моменту виключення з державного реєстру, оскільки предметом дослідження у такій справі є зокрема, відповідність установчих документів вимогам чинного законодавства, а не наявність протиправного умислу при укладенні угоди, що мала місце під час підприємницької діяльності суб’єкта.

Санкції, встановлені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів), зокрема однією зі сторін договору, що є самостійним. Для застосування санкцій, передбачених частиною першою ст. 208 Кодексу, необхідним є умисел на укладання угоди з укладення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Оскільки санкції, передбачені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно –господарськими як такі, що відповідають визначенню ч. 1 ст. 238 Господарського кодексу України. Тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених ст. 250 Господарського кодексу України.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Таким чином ухвалені по справі судові рішення першої та апеляційної інстанцій є законним і обґрунтованим, а зазначена позиція скаржника є помилковою. Відповідно судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасуванню не підлягає, як такі, що винесено за вичерпних юридичних висновків при правильному застосуванні норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 215, 220, 2201, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу Антрацитівської об’єднаної державної податкової інспекції Луганської області відхилити.

Постанову Господарського суду Луганської області від 06.04.2007 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 19.06.2007 по справі № 8/83пд-ад (22-а-1029/07) залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237- 239 КАС України.