5/3532-28/443А Про визнання недійсним господарського зобов'язання та застосування юридичних наслідків - 24.11.2009 Прийняття

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Залізничному районі м. Львова на постанову Господарського суду Львівської області від 20.02.2007 та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 26.04.2007 по справі № 5/3532-28/443 А

за позовом Державної податкової інспекції у Залізничному районі м. Львова

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Аттіс - Електромонтаж"

до 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Багатопрофільне підприємство "Авангард"

про визнання недійсним господарського зобов'язання та застосування юридичних наслідків,

У грудні 2006 року Державна податкова інспекція у Залізничному районі м. Львова (далі –позивач, ДПІ) звернулась до суду із позовною заявою про визнання недійсним господарського зобов’язання, яке виникло на підставі усного угоди, укладеної між Товариством з обмеженою відповідальністю "Аттіс - Електромонтаж"(далі –відповідач 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Багатопрофільне підприємство Авангард"(далі – відповідач 2), із застосуванням наслідків, передбачених ст. 208 Господарського кодексу України.

Позовні вимоги ДПІ ґрунтуються на судовому рішенні районного суду, яким визнано недійсними установчі документи однієї зі сторін договору, та листі Державної податкової інспекції у Солом’янському районі м. Києва, з якого вбачається, що відповідач 2 у липні –серпні 2006 року податкову звітність з податку на прибуток підприємством не подавав, звітність з податку на додану вартість містить нульові показники, підприємство за юридичною адресою відсутнє.

Постановою Господарського суду Львівської області від 20.02.2007, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 26.04.2007 по справі № 5/3532-28/443 А, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Судові рішення обґрунтовано тим, що обставини, з якими закон пов’язує визнання правочинів недійсними і настання певних юридичних наслідків для сторін, у встановленому порядку позивачем не доведено.

Не погоджуючись з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій, вказуючи на порушення норм матеріального та процесуального права, ДПІ звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій поставлено питання скасувати оскаржувані судові рішення та задовольнити позовні вимоги.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в ході виїзної планової перевірки з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2003 по 30.06.2006, за результатами якої податковим органом було складено Акт від 10.10.2006, встановлено, що відповідачем 1 у період з липень по серпень 2005 року на підставі усного договору було придбано у відповідача 2 товар на загальну суму 317 397,96 грн., в тому числі податок на додану вартість –52 899,66 грн. У зв’язку з придбанням товару відповідачем 1 було віднесено до складу валових витрат суму у розмірі 264 498,30 грн. та за відповідні податкові періоди включено до складу податкового кредиту податок на додану вартість на загальну суму у розмірі 52 899,66 грн., що підтверджено рахунками –фактури, видатковими накладними, податковими накладними, платіжними дорученнями. Тобто, факт виконання зобов’язань за усним договором підтверджено належним чином оформленими первинними документами, а також не оспорюється податковим органом.

На час вчинення господарських операцій відповідачі були зареєстровані у Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України та являлися платниками податку на додану вартість.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що відповідно до рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17.04.2006 по справі № 2-2632/2006 визнано недійсними з моменту реєстрації установчі документи та свідоцтво платника податку на додану вартість відповідача 2 з підстав реєстрації зазначеної юридичної особи протиправним шляхом –на підставну особу.

Відповідно до вимог ст. 207 Господарського кодексу України (далі - ГКУ) господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладене учасниками господарських відносин із порушенням хоча б одним і з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін чи відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом цієї норми недійсною може бути визнана, зокрема, угода, укладена з метою ухилитися від сплати податків та обов'язкових платежів або безпідставно одержати з державного бюджету кошти у вигляді податку на додану вартість.

Встановлення умислу відповідачів під час вчинення господарського зобов’язання з метою, яке виникло на підстав угоди (договору), що завідомо суперечить інтересам соціальної держави і суспільства, було предметом дослідження в цій справі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди дійшли вірного висновку, що наявність умислу при виконанні господарського зобов’язання не може бути підтверджено лише рішенням районного суду про визнання недійсними установчих документів суб’єкта підприємницької діяльності –юридичної особи, оскільки предметом дослідження в такій справі є відповідність установчих документів вимогам чинного законодавства, а не наявність умислу під час укладення угоди чи виконанні господарського зобов’язання при здійсненні ним підприємницької діяльності. Сам факт визнання у судовому порядку недійсними з моменту реєстрації установчих документів підприємства не є підставою для визнання недійсними всіх угод, укладених з моменту його державної реєстрації та до моменту виключення з державного реєстру.

Юридичним наслідком скасування державної реєстрації підприємства з підстав визнання його установчих документів недійсними мало бути здійснення ліквідаційної процедури, під час якої вирішуються питання про задоволення вимог кредиторів, зокрема держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців"у разі, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Суди також дійшли вірного висновку про те, що санкції, встановлені частиною першою ст. 208 ГКУ, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів), зокрема однією зі сторін договору, що є самостійним. Для застосування санкцій, передбачених ч. 1 ст. 208 Кодексу, необхідним є умисел на укладення угоди, з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

В адміністративних справах суб’єкт владних повноважень повинен надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Позивач доказів наявності певних обставин, які свідчать про те, що відповідачі порушили вимоги чинного законодавства, укладаючи спірні угоди, завідомо діяли з умислом, спрямованим на досягнення такої мети, що суперечить інтересам держави та суспільства, не надав (ч. 4 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України).

Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Таким чином ухвалені по справі судові рішення першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а зазначена позиція скаржника є помилковою. Відповідно судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасуванню не підлягає, як такі, що винесено за вичерпних юридичних висновків при правильному застосуванні норми матеріального та процесуального права.