Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Бутенка В.I.,

Сороки М.О.,

Штульмана I.В..,

Лиски Т.О.,

Панченка О.I.,

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за скаргою ОСОБА_1 на дії посадових осіб Севастопольської міської державної адміністрації,

встановив:

У лютому 2004 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеною скаргою, мотивуючи свої вимоги тим, що розпорядженням Севастопольської міської державної адміністрації № 1495-р від 19.09.2003 р. її знято з пільгового квартирного обліку по категорії депортованих народів та переведено на загальну чергу осіб, які потребують поліпшення житлових умов з урахуванням часу перебування на обліку в м. Сімферополі з 22.10.1992 р. Вважала зазначене розпорядження таким, що порушує її права, тому просила суд визнати його недійсним та зобов'язати суб'єкта оскарження поновити її на пільговому квартирному обліку.

Рішенням Ленінського районного суду м. Севастополя від 12 липня 2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Севастополя від 25 листопада 2004 року, у задоволенні скарги відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить судові рішення скасувати.

Відмовляючи у задоволенні скарги, суд виходив з того, що відповідно до п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України № 1952 від 17.12.2003 р. "Про затвердження Порядку забезпечення депортованих осіб та членів їх сімей, які повернулись в Україну, житлом, збудованим або придбаним за рахунок коштів" (1952-2003-п) (далі - Постанова) дія цього Порядку поширюється на осіб, депортованих у позасудовому порядку з території України за національною ознакою, та членів їх сімей (чоловік, дружина, діти), які повернулися на постійне проживання в Україну і потребують поліпшення житлових умов.

Встановлено, що скаржниця є дочкою ОСОБА_2, яка у 1944 році разом із батьком та сестрами була виселена із м. Старий Крим, а 31.01.1956 р. прибула в м. Маріуполь разом з чоловіком, сином та дочкою, де їм була надана квартира.

Висновок суду про те, оскаржуване розпорядження Севастопольської міської державної адміністрації є правомірним, оскільки заявниця не мала права на постановку її на пільговий квартирний облік як члена сім'ї депортованої особи у зв'язку з тим, що на момент прийняття законодавчих актів, які регулюють забезпечення житлом депортованих осіб, не була членом сім'ї ОСОБА_2., яка померла у 1969 році, відповідає фактичним обставинам справи.

З таким висновком погодився суд апеляційної інстанції і доводи касаційної інстанції його не спростовують.

Згідно ч. 3 ст. 211 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (далі КАС України (2747-15) ) підставами касаційного оскарження судового рішення є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 220 КАС України (2747-15) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права та відсутні передбачені ст. 227 КАС України (2747-15) підстави для їх обов'язкового скасування.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні касаційної скарги.

Керуючись ст. ст. 220, 220-1, 221, 223, 224, 230, 231 КАС України (2747-15) , колегія суддів,

ухвалив:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Севастополя від 12 липня 2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Севастополя від 25 листопада 2004 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, окрім як з підстав, у строк та у порядку, визначених ст.ст. 236 - 239 КАС України (2747-15) .