Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Сергейчука О.А.

Суддів Ланченко Л.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

Степашка О.І.

секретар судового засідання Меньшикова О.Я.

за участю представників:

позивача: не викликались;

відповідача: не викликались

розглянувши в порядку попереднього розгляду касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси

на постанову Господарського суду Одеської області від 11.12.2006 р.

та ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 13.03.2007р.

у справі №13/310-06-10517А

за позовом Спільного українсько-англійського підприємства "Панком Юн" у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю

до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення

Спільне українсько-англійське підприємство "Панком Юн" у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю (далі по тексту – позивач, СП "Панком Юн") звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси (далі по тексту – відповідач, ДПІ у Приморському районі м. Одеси) про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення від 15.09.2006 р. №0000452350/0.

Постановою Господарського суду Одеської області від 11.12.2006 р. у справі №13/310-06-10517А (суддя Панченко О.Л.), яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 13.03.2007 р. (головуючий суддя – Бойко Л.І., судді Величко Т.А., Жукова А.М.), позовні вимоги задоволено; визнано нечинним податкове повідомлення-рішення від 15.09.2006 р. №0000452350/0.

ДПІ у Приморському районі м. Одеси, не погоджуючись з постановою Господарського суду Одеської області від 11.12.2006 р. та ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 13.03.2007 р. у справі №13/310-06-10517А, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Приморському районі м. Одеси не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ДПІ у Приморському районі м. Одеси прийнято податкове повідомлення-рішення від 15.09.2006 р. №0000452350/0, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 1 047 089,74 грн.

Зазначене податкове повідомлення-рішення прийнято ДПІ у Приморському районі м. Одеси на підставі акту "Про результати додаткової невиїзної позапланової перевірки з питання відшкодування з бюджету податку на додану вартість СП ТОВ "Панком-Юн" за період з липня 2005 року по грудень 2005 року" від 13.09.2006р. №3660/23-5012/22447/50 (далі по тексту – Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки позивачем в порушення вимог п. 1.8 та п. 1.3 ст. 1, п.п. 7.7.1, п.п. 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" заявлено до відшкодування з бюджету суми податку на додану вартість в розмірі 1 047 089,75 грн., яку фактично не сплачено до бюджету контрагентами позивача по ланцюгу постачання, що призвело до завищення заявленої суми до відшкодування з бюджету за період з липня 2005 року по грудень 2005 року.

Згідно з п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що факт проведення позивачем господарських операцій з контрагентами стосовно придбання металобрухту підтверджується документально, а саме договорами на поставку продукції, вантажно-митними деклараціями, накладними та податковими накладними. Крім того, встановлено, що зазначені податкові накладні підписані належною уповноваженою особою та відповідають вимогам п. п. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість". Закон України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) визначає лише два випадки, за яких неможливе включення витрат по сплаті податку на додану вартість до податкового кредиту звітного періоду. Так, відповідно до п. п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв’язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту. А згідно п. п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними підпунктом документами.

До того ж згідно з п. п. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Підпунктом 7.7.1. п. 7.1 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", встановлено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

Порушень позивачем порядку відображення в деклараціях з податку на додану вартість сум податкових зобов’язань відповідачем не встановлено, а порушення контрагентами позивача податкового законодавства, на думку судової колегії, не є підставою для висновку про порушення саме позивачем п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є об’єктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів бухгалтерського обліку в підтвердження такого проведення, у тому числі податкових накладних.

При цьому, судова колегія звертає увагу на те, що Закон України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) не ставив в залежність отримання бюджетного відшкодування платником податків від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання від’ємного значення суми поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставило цей факт у залежність від розрахунків з бюджетом третіх осіб.

Якщо контрагенти позивача не виконали свого зобов’язання зі сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції погоджується з правомірністю висновків судів попередніх інстанцій відносно того, що скаржником неправомірно зменшено позивачу суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в розмірі 1 047 089,74 грн.

Згідно ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в суд овому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій належним чином з’ясовано обставини справи та дано їм належну правову оцінку. Порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до зміни чи скасування постанови Господарського суду Одеської області від 11.12.2006 р. та ухвали Одеського апеляційного господарського суду від 13.03.2007р. у справі №13/310-06-10517А не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси на постанову Господарського суду Одеської області від 11.12.2006 р. та ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 13.03.2007р. у справі №13/310-06-10517А залишити без задоволення.

Постанову Господарського суду Одеської області від 11.12.2006 р. та ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 13.03.2007р. у справі №13/310-06-10517А залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.