Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого Бившевої Л.І.,

суддів: Костенка М.І., Маринчак Н.Є., Усенко Є.А., Шипуліної Т.М.,

при секретарі Євтушевському В.М.,

за участю:

представника позивача – Нещерети Д.Б.,

представника Генеральної прокуратури України – Турлової Ю.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва

на постанову господарського суду міста Києва від 22 серпня 2006 року

та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2006 року

у справі № 28/77-А

за позовом заступника прокурора Деснянського району міста Києва в інтересах держави в особі Державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва

до 1. Приватного підприємства "М. Консальт",

2. Дочірнього підприємства "Екопромбуд"

про визнання правочину нечинним та стягнення суми, -

У травні 2006 року заступник прокурора Деснянського району м. Києва звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі ДПІ у Печерському районі м. Києва про визнання недійсним правочину, укладеного між ПП "М. Консальт" та ДП "Екопромбуд" на підставі договору про надання послуг № 56/у від 26 січня 2004 року, стягнення з ДП "Екопромбуд" на користь ПП "М. Консальт" вартості наданих послуг, які були отримані за правочином від 26 січня 2004 року в розмірі 4500, 00 грн., стягнення з ПП "М. Консальт" вартості наданих послуг в розмірі 4500, 00 грн., які були сплачені за договором про надання послуг № 56/у від 26 січня 2006 року, в доход Державного бюджету України.

Постановою господарського суду м. Києва від 22 серпня 2006 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2006 року постанову господарського суду м. Києва від 22 серпня 2006 року залишено без змін.

В касаційній скарзі ДПІ у Печерському районі м. Києва, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить скасувати постанову господарського суду м. Києва від 22 серпня 2006 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2006 року, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій було встановлено наступне.

26 січня 2004 року між ПП "М. Консальт" (замовник) та ДП "Екопромбуд" (виконавець) було укладено договір з надання послуг з розробки та виконання робіт з дизайнерського оформлення офісу № 56/у.

Відповідно до умов договору виконавець зобов’язувався забезпечувати перелік та якість послуг відповідно до умов договору, а замовник зобов’язувався вчасно та в повному обсязі сплачувати послуги виконавця.

27 лютого 2004 року сторонами договору було укладено акт здавання – приймання виконаних робіт, згідно якого виконавець здав, а замовник прийняв виконані послуги відповідно до умов договору на суму 4500, 00 грн., в тому числі 750, 00 грн. – податок на додану вартість.

На виконання умов договору ДП "Екопромбуд" виписало ПП "М. Консальт" податкову накладну № 18 від 12 лютого 2004 року на суму 4500, 00 грн., в тому числі 750, 00 грн. – податок на додану вартість.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 листопада 2004 року визнані недійсними статут ДП "Екопромбуд" від 09 вересня 2002 року, зареєстрований Голосіївською районною у м. Києві державною адміністрацією 17 вересня 2002 року за № 05162 з моменту його складання, свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість ДП "Екопромбуд" з моменту внесення в реєстр платників податку на додану вартість.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що позивачем не було доведено те, що, укладаючи договір № 56/у від 26 січня 2004 року, ДП "Екопромбуд" діяло з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та мало умисел на це.

Колегія суддів погоджується з рішеннями судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов’язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави (ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України).

Таким чином, санкції, передбачені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. При цьому в будь-якому випадку для застосування зазначених санкцій необхідно довести наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

В той же час, наявність умислу не може бути підтверджена рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 листопада 2004 року, оскільки наявність протиправного умислу при укладенні договору № 56/у від 26 січня 2004 року не була предметом дослідження в даній справі. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 листопада 2004 року не звільняє від обов’язку встановити наявність чи відсутність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Юридичним наслідком припинення юридичної особи на підставі рішення суду є здійснення ліквідації процедури у відповідності з вимогами Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" (755-15) , яка і здійснюється щодо ДП "Екопромбуд" згідно листа ДПІ у Голосіївському районі м. Києва від 25 липня 2006 року № 14744/7/15-306.

Факт визнання недійсними установчих документів та свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість ДП "Екопромбуд" в судовому порядку не тягне за собою недійсність всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації до моменту прийняття рішення судом.

Крім того, судами попередніх інстанцій було встановлено, що в період укладення та виконання спірного договору ДП "Екопромбуд" подавало звітність до податкового органу та сплачувало податки, зокрема, сума податку на додану вартість, яка підлягала нарахуванню до сплати за підсумками цього звітного періоду в бюджет сплачена в повному обсязі, що також підтверджується листом ДПІ у Голосіївському районі м. Києва від 25 липня 2006 року № 14744/7/15-306.

Таким чином, суд першої, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не було доведено, що, укладаючи договір № 56/у від 26 січня 2004 року, ДП "Екопромбуд" діяло з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та мало умисел на це.

При цьому колегія суддів також враховує наступне.

Частиною першою статті 208 Господарського кодексу України передбачено застосування санкцій лише судом, що відповідає нормам ст. 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Враховуючи те, що санкції, передбачені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, є конфіскаційними та стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то ці санкції є адміністративно – господарськими згідно з ч. 1 ст. 238 Господарського кодексу України і можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених ст. 250 Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 250 Господарського кодексу України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Враховуючи вищевикладене, касаційна скарга ДПІ у Печерському районі м. Києва підлягає залишенню без задоволення, а постанова господарського суду м. Києва від 22 серпня 2006 року та ухвала Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2006 року підлягають залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210, 220, 221, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія –

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва залишити без задоволення, а постанову господарського суду міста Києва від 22 серпня 2006 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2006 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.