Колегія суддів

Вищого адміністративного суду України в складі:

Бутенка В.І., Панченка О.І., Лиски Т.О., Сороки М.О., Штульмана І.В.,

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1на ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 лютого 2005 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2005 року у справі за скаргою ОСОБА_1на неправомірні дії Комунального підприємства "Водоекотехпром" Управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради щодо відмови у поновленні водопостачання до будинку, -

В серпні 2004 рокуОСОБА_1 звернувся до суду в порядку глави 31-А ЦПК України 1963 (1501-06) року із зазначеною скаргою в якій просив визнати неправомірною бездіяльність суб'єкта оскарження в особі його директораОСОБА_2. щодо відмови в поновленні водопостачання до будинку по вул. АДРЕСА_1 та зобов'язати того надати інформацію про причину розриву договору про надання населенню послуг з водовідведенням від 01 січня 2001 року, поновивши водопостачання до будинку.

В обґрунтування скарги заявник вказував, що з будинку по вул. АДРЕСА_1, в якому він проживає з 1946 року, в січні 2000 року за рішенням суду всі його мешканці були відселені до кв. АДРЕСА_1. У зв'язку з набуттям права власності на цю квартиру однією особою, він з рештою мешканців повернувся на попереднє місце проживання до будинку по вул. АДРЕСА_1

Після повернення, суб'єкт оскарження відразу зобов'язав його заключити з ним договір про надання населенню послуг з водовідведення, який згідно п.9.2 продовжується щороку автоматично. Всупереч цьому, 28.04.2004 року до будинку було припинено водопостачання, що змусило скаржника 28.06.2004 року звернутись до суб'єкта оскарження з відповідною скаргою про поновлення водопостачання до будинку. На його звернення, суб'єкт оскарження своїм листом від 21.07.2004 року відмовився поновити незаконно відключене водопостачання до будинку та надати йому інформацію про причину розриву Договору і взагалі повідомити, що він розірваний.

У зв'язку з цимОСОБА_1 вважав, що суб'єкт оскарження вчинив неправомірні дії, оскільки жодним з пунктів Договору не було передбачено відключення без попередження водопостачання та просив суд задовольнити скаргу.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 09 лютого 2005 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2005 року, скаргу ОСОБА_1 було залишено без розгляду та роз'яснено скаржнику його право на звернення до суду з позовом на загальних підставах.

Не погоджуючись із ухваленими по справі судовими рішеннями, ОСОБА_1звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою в порядку визначеному ЦПК України 1963 (1501-06) року в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив вказані рішення судів скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Листом Верховного Суду України від 04.10.2005 р. на підставі п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) зазначену касаційну скаргу зі справою було передано до Вищого адміністративного суду України для вирішення в порядку касаційного провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та Глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України (в редакції 1963 (1501-06) року), громадянами можуть бути оскаржені до суду рішення, дії чи бездіяльність у сфері управлінської діяльності будь-якого органу державної влади чи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, іншої юридичної особи або їх посадових чи службових осіб, за винятком актів, перевірку конституційності яких віднесено до повноважень Конституційного Суду України або щодо яких передбачено інший порядок судового оскарження.

Згідно із ст. - 248-2 ЦПК України 1963 року предметом судового оскарження можуть бути як колегіальні, так і одноособові рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскарження, акти як нормативного, так й індивідуального характеру, у зв'язку з якими громадянин вважає, що:

- порушено або порушуються його права і свободи;

- створено або створюються перепони для реалізації ним своїх конституційних прав чи свобод (або вжиті заходи щодо їх реалізації є недостатніми);

- на нього покладено обов'язки, не передбачені законодавством або передбачені, але без врахування конкретних обставин, за яких ці обов'язки повинні покладатися, або що вони покладені не уповноваженими на це особою чи органом;

- його притягнуто до відповідальності, не передбаченої законом, або до нього застосовано стягнення за відсутності передбачених законом підстав чи неправомочною службовою особою (органом).

При цьому постановою Пленуму Верховного Суду України №13 від 03.12.1997 року "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи громадян" (v0013700-97) у п.9 роз'яснено, що згідно з вимогами ч.7 ст. 248-6 ЦПК суд, встановивши при розгляді скарги наявність спору про право, який розглядається в порядку позовного провадження, залишає скаргу без розгляду, у зв'язку з чим провадження у справі закінчується. У разі з'ясування цих обставин при поданні скарги суддя відмовляє в її прийнятті й роз'яснює заявнику його право на пред'явлення позову на загальних підставах, оскільки провадження в порядку, передбаченому Гл. 31-А ЦПК, не може бути розпочате.

Суди мають виходити з того, що при розгляді справ за правилами Гл. 31-А ЦПК України 1963 (1501-06) року вирішуються питання не про захист суб'єктивних прав, що виникли з цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин шляхом їх встановлення і визнання, а про поновлення прав чи свобод громадян, закріплених Конституцією України (254к/96-ВР) , законами та іншими нормативно-правовими актами й порушених суб'єктами оскарження під час здійснення ними управлінських функцій.

Між тим,ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом свого суб'єктивного права, що виникло з договору про надання населенню послуг з водовідведення.

Відтак, залишаючи скаргу без розгляду, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновок про те, що даний спір має розглядатися у позовному порядку.

Доводи касаційної скарги зазначені висновки суду не спростовують та зводяться до незгоди з ними.

При вирішенні справи судами правильно застосовані норми процесуального права, порушень які б могли призвести до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.

Відповідно до ч.1 ст. 224 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 220, - 220-1, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1- залишити без задоволення, а ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 лютого 2005 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2005 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту підписання і підлягає оскарженню за винятковими обставинами у випадках, з підстав, у строки та в порядку, які визначені статтями 235- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.