Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Амєліна С.Є. - головуючий,

Гуріна М.I.,

Кобилянського М.Г.,

Ліпського Д.В.

Юрченка В.В.,

при секретарі Замезі Ю.I.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області на постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 16 травня 2006 року та ухвалу судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 19 липня 2006 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області про стягнення щорічної грошової допомоги,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2006 року ОСОБА_1 звернувся в суд з вказаним адміністративним позовом.

Посилався на те, що відповідач в порушення вимог частини 5 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) щорічно сплачує йому як учаснику бойових дій грошову допомогу у розмірі, що не співвідноситься з мінімальною пенсією за віком, внаслідок чого за 2003-2005 роки утворилася заборгованість, яку просив стягнути в сумі 1 898,75 грн.

Постановою Лисичанського міського суду Луганської області від 16 травня 2006 року залишеною без змін ухвалою судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 19 липня 2006 року, позов задоволено частково: стягнуто грошову допомогу за 2005 рік в сумі 1 410 грн.

В касаційній скарзі відповідач вказує, зокрема, на те, що при вирішенні спору суди не врахували межі компетенції відповідача та вимоги Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) , згідно з якими і відбувалася сплата позивачу грошової допомоги як учаснику бойових дій. Просить скасувати судові рішення та ухвалити нове про відмову в позові.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є учасником бойових дій й відповідно до вимог частини 5 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) щорічно до 05 травня має право на одержання разової грошової допомоги у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком.

З врахуванням розміру, встановленого Законами України про державний бюджет України на відповідні роки позивачу сплачено разову грошову допомогу до 5 травня у 2003 році в сумі 90 грн., у 2004 році - 120 грн., у 2005 році - 250 грн.

Вирішуючи спір суди попередніх інстанцій виходили з того, що розмір грошової допомоги, який був встановлений законом про державний бюджет суперечать Конституції України (254к/96-ВР) . Крім того позивач пропустив строк звернення в суд з адміністративним позовом відносно грошової допомоги за 2003-2004 роки.

Перевіривши правильність застосування судом норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин у справі колегія суддів приходить до висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Завданням адміністративного судочинства, згідно статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно зі статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а у разі виникнення сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України (254к/96-ВР) , вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, він звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Відповідно до вимог статті 17 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) фінансування витрат, пов'язаних з введенням в дію цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів.

Законами України про державний бюджет встановлювався розмір щорічної разової грошової допомоги учасникам бойових дій на відповідні роки.

Обгрунтовуючи заперечення проти позову суб'єкт владних повноважень посилався на компетенцію, якою наділений у вирішенні питань, пов'язаних з виплатою разової грошової допомоги учасникам бойових дій та на вимоги законів, якими встановлений її розмір.

В порушення вимог процесуального закону суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір належним чином не встановили повноваження відповідача щодо виплати разової грошової допомоги передбаченої статтею 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) , джерела фінансування цих виплат. У рішеннях не навели докази, що підтверджують незаконність рішень, дій чи бездіяльності відповідача при визначенні розміру грошової допомоги і її виплаті позивачу.

Статтею 92 Конституції України (254к/96-ВР) встановлено, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види соціального забезпечення.

Законом України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) встановлювався розмір щорічної разової грошової допомоги учасникам бойових дій в сумі 250 грн.

Зазначене положення закону на відповідність Конституції України (254к/96-ВР) у встановленому законодавством порядку не перевірялося.

Суд першої інстанції, визначаючись з конституційністю положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) щодо встановлення розміру щорічної разової допомоги учасникам бойових дій вийшов за межі повноважень, оскільки відповідно до пункту 1 частини 2 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові спори, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.

Приведені порушення вимог законодавства, що допущені судами попередніх інстанцій є підставою для скасування ухвалених рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні.

Керуючись статтями 223, 227, 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Вищого адміністративного суду України

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області задовольнити частково.

Постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 16 травня 2006 року та ухвалу судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 19 липня 2006 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня їх відкриття.