Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Смоковича М. I.,

Весельської Т.Ф.,

Горбатюка С.А.,

Мироненка О. В.,

Чумаченко Т. А.,

провівши у порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи

за позовною заявою громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про скасування рішення та надання статусу біженця в Україні,

провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2006 року, -

в с т а н о в и л а:

У березні 2006 року громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до Державного комітету України у справах національностей та міграції з позовом про скасування рішення від 17 червня 2005 року № 631, яким йому відмовлено у наданні статусу біженця в Україні, та надання такого статусу.

Позовні вимоги мотивував тим, що зазначеним рішенням порушуються його права, а підстави, за яких йому відмовлено у наданні статусу біженця, незаконні. Вважає цілком обгрунтованими власні побоювання стати жертвою переслідувань з політичних переконань на батьківщині.

Окрім цього вказував, що проживає в Україні з 1992 року та має сім'ю, у якій IНФОРМАЦIЯ_1 народилася донька.

Просив скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції від 17 червня 2005 року № 631 та надати статус біженця в Україні.

Відповідач позовні вимоги не визнав, посилаючись на їх необгрунтованість. На його думку, єдиною метою звернення позивача з даним позовом є легалізація його перебування на території України.

Постановою Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2006 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У поданій касаційній скарзі, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, ставиться питання про скасування зазначених рішень та задоволення позовних вимог.

Державний комітет України у справах національностей та міграції свою позицію щодо касаційної скарги виклав у запереченнях на неї - просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на їх законність та обгрунтованість.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити, з огляду на наступне.

Правовий статус біженця в Україні, порядок його надання, втрати та позбавлення цього статусу, а також питання державних гарантій захисту біженців регулюються Законом України "Про біженців" 21 червня 2001 року № 2557-III (2557-14) (далі - Законом).

Біженець, відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону, - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.

Рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні такого статусу, відповідно до частини 5 статті 14 Закону, приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції, на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця не надається, визначені статтею 10 Закону. Зокрема, статус біженця не надається особі, в якої відсутні підстави побоюватися стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної політичної партії або соціальної групи.

Судами встановлено, що громадянин Афганістану ОСОБА_1 народився IНФОРМАЦIЯ_2 у місті Кабул, Афганістан, має вищу освіту. Закордонний паспорт громадянина Афганістану був виданий йому Міністерством внутрішніх справ Афганістану 23 жовтня 1996 року, термін його дії продовжено до 17 жовтня 2005 року Консульством Афганістану у Москві.

Афганістан залишив у 1992 році після зміни політичного режиму, у зв'язку з побоюванням переслідувань за свої політичні переконання та співпрацю з демократичним урядом Наджибули.

У 1996 році він приїздив до Афганістану, перебував там майже три місяці, після чого повернувся в Україну. При цьому, на батьківщині залишилися його брат та сестра, які, як і він, були членами Народної Демократичної партії Афганістану, працювали у силових структурах Афганістану за часів Демократичної Республіки Афганістан, проте до цього часу працюють та безперешкодно проживають на батьківщині.

З огляду на наведені правові норми та встановлені судами обставини справи, колегія суддів приходить до висновку про обгрунтованість і законність їх висновків щодо правильності оскаржуваного рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції, оскільки клопотання ОСОБА_1 про надання статусу біженця в Україні вирішено Державним комітетом України у справах національностей та міграції з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини. Цим рішенням підставно відмовлено у його задоволенні, оскільки позивач не навів цілком обгрунтованих побоювань особистої небезпеки та переслідувань на батьківщині.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судами допущено неправильне застосування норм матеріального чи порушено норми процесуального права, а тому за правилом частини 3 статті 220-1 КАС України (2747-15) , суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, а оскаржувані судові рішення залишає без змін.-

З огляду на викладене, керуючись статтями 220-1, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2006 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .