Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Бутенка В.I., Панченка О.I., Лиски Т.О., Сороки М.О., Штульмана I.В.,

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1на ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2004 року, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2003 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 07 липня 2004 року у справі за позовом ОСОБА_1до Державної митної служби України, Національного Банку України про визнання неправомірним актів, поновлення порушеного права та відшкодування матеріальної і моральної шкоди, -

встановила:

В травні 2002 року ОСОБА_1. звернувся до суду із зазначеним позовом до Державної митної служби України, Національного банку України про визнання неправомірними актів, відновлення порушеного права, відшкодування моральної шкоди у розмірі 100000 гривень та матеріальної шкоди у розмірі 2000 гривень.

В обгрунтування позову вказував, що Державною митною службою та Національним Банком України було прийнято відомчі документи, такі як спільний лист Про порядок переміщення валюти через митний кордон України, затверджений Національним банком України спільно з Державним митним комітетом України 14.03.1993 №19029/381 (v_381500-93) та Правила митного оформлення транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, затверджені наказом Державного митного Комітету України 13.06.1995 року №253 (z0290-95) , які протирічать Закону України "Про власність" (697-12) , в тому числі й Конституції України (254к/96-ВР) .

Вказаними нормативними актами ще у 1998 році було порушеного його право, яке просив поновити шляхом визнання незаконними зазначених актів.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2003 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 07 липня 2004 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2004 року залишено без змін ухвалу Шевченівського районного суду м. Києва від 10 лютого 2004 року, якою ОСОБА_1. відмовлено в роз'ясненні рішення суду від 18 червня 2003 року та виправлення описок.

Не погоджуючись із ухваленими по справі судовими рішеннями, ОСОБА_1. звернувся до Верховного Суду України з касаційними скаргами в порядку визначеному ЦПК України 1963 (1501-06) року, в яких, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив, зокрема, щодо оскарження рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2003 року та ухвали апеляційного суду м. Києва від 07 липня 2004 року - визнати їх неправосудними, щодо оскарження ухвали апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2004 року - скасувати її, направивши в цій частині справу на новий апеляційний розгляд.

Листом Верховного Суду України від 04.01.2005 р. на підставі п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) зазначену касаційну скаргу зі справою було передано до Вищого адміністративного суду України для вирішення в порядку касаційного провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, гр. ОСОБА_2. за довіреністю 23.08.1998 року у Литві позивачу було придбано автомобіль. Проте Вінницька митниця видала документи на розмитнення автомобіля не на ім'я ОСОБА_1., а на ОСОБА_3., посилаючись на діючі на той час "Правила митного оформлення транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України", таким чином обмеживши права ОСОБА_1., як власника автомобіля.

Вважаючи дії Вінницької митниці неправомірними, ОСОБА_1. оскаржив їх до суду і рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 14 травня 1999 року, залишеним без змін постановою Президії Вінницького обласного суду 23 грудня 1999 року, в задоволені скарги було відмовлено.

13 листопада 2000 року рішенням Радянського районного суду м. Києва, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного суду міста Києва від 14 лютого 2001 року, ОСОБА_1. відмовлено також в задоволені його скарги про визнання неправомірними дій голови Державної митної служби України та голови Національного Банку України щодо видання інструкції Про порядок переміщення валюти через митний кордон України від 14.03.1993 №19029/381 (v_381500-93) та Правил митного оформлення транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України від 13.06.1995 року №253 (z0290-95) .

Відтак обгрунтованим слід визнати висновок суду, що про порушення свого права позивач знав ще з 1998 року.

Згідно вимог ст. 80 ЦК України (в редакції 1963 (1540-06) року) закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові, якщо суд не визнає поважною причину пропуску строку позовної давності.

Оскільки ні представник позивача, ні сам позивач питання про поновлення строку не ставили, суд не знайшовши поважних причин його пропуску, підставно відмовив ОСОБА_1. в задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском встановленого законом строку на звернення в суду.

Так само не підлягає задоволенню касаційна скарга ОСОБА_1. на ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2004 року, якою залишено без змін ухвалу Шевченівського районного суду м. Києва від 10 лютого 2004 року про відмову ОСОБА_1. в роз'ясненні рішення суду від 18 червня 2003 року та виправлення описок, оскільки в рішенні суд вказав повну і правильну назву сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, чітко сформулював судження відносно їх прав і обов'язків та виклав у резолютивній частині чіткі висновки.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що з'ясувавши в достатньо повному об'ємі обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення, що відповідають вимогам закону. Висновки судів достатньо обгрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Доводи касаційних скарг зазначені висновки суду не спростовують та зводяться до незгоди з ними.

Відповідно до ст. 86 КАС України (2747-15) , виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

При вирішенні справи судами правильно застосовані норми матеріального права, порушень норм процесуального права, які б могли призвести до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.

Відповідно до ч.1 ст. 224 КАС України (2747-15) , суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів, -

ухвалила:

Касаційні скарги ОСОБА_1- залишити без задоволення, а ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2004 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2003 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 07 липня 2004 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту підписання і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 237 КАС України (2747-15) .