ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.04.2004 Справа N 20/446
(скасовано постанову ВГСУ)
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у
складі:
Головуючого судді,
Суддів;
за участю представників товариства з обмеженою відповідальністю
"ХХХ" - присутній, державної податкової інспекції у Ч-ському
районі м. Н-ська - присутній,
розглянувши касаційну скаргу державної податкової інспекції у
Ч-ському районі м. Н-ська на постанову Вищого господарського суду
України від 25.12.2003 року № Х6,
встановила:
У вересні 2001 року товариство з обмеженою відповідальністю "ХХХ"
(далі - Товариство) звернулося в господарський суд м. Н-ська із
позовом до державної податкової інспекції у Я-ському районі м.
Н-ська (далі -Інспекція) про визнання недійсним рішення від
27.07.2001 року № 327- 22/23519006/13176, яким до позивача
застосовано штрафні санкції у сумі 408 120 грн. за порушення вимог
пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від
19.02.1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і
валютного контролю"( 15-93 ) (15-93)
(далі - Декрет № 15-93).
Під час розгляду справи позивач доповнював позовні вимоги і просив
визнати недійсними рішення Інспекції від 20.09.2001 року № 181 про
стягнення з Товариства податкового боргу у сумі 408 120 грн.
(заява позивача від 28.09.2001 року № 1/28-09) та повідомлення
Інспекції від 02.08.2001 року № 449 про перебування рухомого,
нерухомого майна та майнових прав Товариства у податковій заставі
до повного погашення податкової заборгованості у сумі 408 120 грн.
(заява позивача від 26.11.2001 року №26-11/01). Останньою заявою
від 05.03.2002 року № 1/05-03 позивач уточнив свої вимоги і просив
визнати недійсним вищезазначене рішення Інспекції від 27.07.2001
року № 327-22/23519006/13176.
Позивач вказував, що 10 квітня 1998 року він уклав з фірмою "YYY"
(США) контракт купівлі-продажу, на виконання умов якого щодо
попередньої оплати вартості обладнання Товариство перерахувало
продавцю 200 000 доларів США. Додатковою угодою від 19.06.1998
року сторони замінили зобов'язання за вказаним контрактом іншими,
а саме передбачили, що зобов'язання продавця за контрактом від
10.04.1998 року повинна виконувати фірма "SSS" (Ізраїль) на умовах
контракту від 03.02.1998 року № 5-ІЛ, укладеного між цією фірмою і
Товариством. За контрактом від 03.02.1998 року № 5-UI поставка
обладнання повинна була здійснюватись на умовах тимчасового
ввезення терміном на один рік та передбачався обов'язок Товариства
здійснити страхувальний платіж за обладнання; цей платіж підлягав
поверненню продавцем у триденний термін після повернення йому
обладнання. У випадку ж повернення продавцю виробів з ознаками
механічних ушкоджень або погіршення товарного виду передбачалося
відповідне зменшення суми страхувального платежу, що підлягала
поверненню. Позивач вказував, що призначенням такого платежу є
забезпечення виконання зобов'язань за угодою про тимчасове
користування обладнанням, тобто за своєю правовою природою цей
платіж є заставою. Доводи щодо неправомірного застосування
Інспекцією санкцій, встановлених пунктом 2 статті 16 Декрету №
15-93 ( 15-93 ) (15-93)
за здійснення операцій з валютними цінностями без
одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України,
позивач мотивував відсутністю у цьому Декреті норм, які б
регулювали відносини, що склалися при виконанні контракту
тимчасового ввезення обладнання.
Інспекція позов не визнавала, мотивуючи свої заперечення тим, що
штрафні санкції застосовано до позивача на законних підставах.
На обгрунтування своїх доводів Інспекція вказувала, що Товариство
здійснило разову валютну операцію з переказування за межі України
іноземної валюти в сумі 200 000 доларів США, на яку необхідно було
отримати індивідуальну ліцензію Національного банку України. Ця
вимога Декрету № 15-93 ( 15-93 ) (15-93)
Товариством не дотримана.
Ухвалою господарського суду м. Н-ська від 06.03.2002 року
здійснено процесуальне правонаступництво на стороні відповідача,
державну податкову інспекцію у Я-ському районі м. Н-ська замінено
її правонаступником -державною податковою інспекцією у Ч-ському
районі м. Н-ська.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Останнім рішенням господарського суду м. Н-ська від 17.06.2003
року в частині вимоги про визнання недійсним повідомлення від
02.08.2001 року № 449 провадження у справі припинено на підставі
пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу
України, у решті вимог у позові відмовлено.
Суд установив, що за умовами контракту від 03.02.1998 року № 5- UI
фірма "SSS" зобов'язалася поставити обладнання на умовах
тимчасового ввезення терміном на один рік (пункти 2.1, 2.2), а
Товариство зобов'язалося здійснити страхувальний платіж за
обладнання в розмірі 100% його вартості (пункт 5.1); на виконання
зазначеного контракту 20 квітня 1998 року Товариство перерахувало
200 000 доларів США на користь фірми "SSS". Суд визнав недоведеним
факт ввезення на територію України та отримання позивачем
обладнання за контрактом від 03.02.1998 року № 5-UI. Посилаючись
на правила допустимості доказів, суд зазначив, що цей факт повинен
доводитись вантажною митною декларацією, у якій згідно з
Інструкцією про порядок заповнення вантажної митної декларації
( z0443-97 ) (z0443-97)
, затвердженої наказом Державної митної служби України
від 09.07.1997 року № 307, містяться дані про митний режим, за
яким ввозиться товар (режиму тимчасового ввезення відповідає код
31). Суд також визнав недоведеним, що тимчасово ввезене обладнання
вивезено за межі митної території України, а страховий платіж у
сумі 200 000 доларів США - повернуто Товариству. Проаналізувавши
визначення термінів "продаж товарів", "продаж результатів робіт
(послуг)" за Законом України "Про податок на додану вартість"
( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
(пункт 1.4 статті 1) та за Законом України "Про
оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
(пункт 1.31
статті 1), дослідивши умови контракту від 03.02.1998 року № 5- UI,
суд дійшов висновку про те, що перерахування Товариством
нерезиденту 200 000 доларів США не є платежем на виконання
зобов'язань щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав
інтелектуальної власності та інших майнових прав, який не потребує
отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України. За
таких обставин суд дійшов висновку про те, що Інспекція правомірно
застосувала до Товариства санкції за здійснення разової валютної
операції без одержання індивідуальної ліцензії Національного банку
України, вмотивувавши рішення посиланням на підпункт "а" пункту 4
статті 5 та статтю 16 Декрету № 15-93 ( 15-93 ) (15-93)
.
Постановою Н-ського апеляційного господарського суду від
17.09.2003 року зазначене рішення скасовано, позов задоволено.
Постанова вмотивована тим, що при вирішенні справи судом першої
інстанції не враховано положення пункту 4 статті 5 Декрету № 15-93
( 15-93 ) (15-93)
, відповідно до якого індивідуальні ліцензії видаються
резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції
на період, необхідний для здійснення операції з вивезення,
переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за
винятком платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами
за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед
нерезидентами щодо оплати продукції, послуг робіт. Апеляційний суд
зазначив, що сума перерахованого страхового платежу включала в
себе не тільки вартість виробу, що поставлявся, а і вартість
наданих нерезидентом послуг, в тому числі користування виробом,
його встановлення, підключення, навчання спеціалістів. Суд
апеляційної інстанції також зазначив, що матеріали справи свідчать
про факт повернення тимчасово ввезеного обладнання за межі
України. Виходячи з цього, суд апеляційної інстанції дійшов
висновку про те, що при переказуванні іноземної валюти у
Товариства не було необхідності в отриманні індивідуальної
ліцензії Національного банку України.
Постановою Вищого господарського суду України від 25.12.2003 року
№ Х6 зазначену постанову суду апеляційної інстанції залишено без
змін.
25 березня 2004 року колегією суддів Верховного Суду України за
касаційною скаргою державної податкової інспекції у Ч-ському
районі м. Н-ська порушено провадження з перегляду у касаційному
порядку постанови Вищого господарського суду України від
25.12.2003 року № Х6. У касаційній скарзі ставиться питання про
скасування оскарженої постанови з мотивів неправильного
застосування норм матеріального права.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників
відповідача та позивача, розглянувши доводи касаційної скарги,
перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських
справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга
підлягає задоволенню з таких підстав.
Декрет № 15-93 ( 15-93 ) (15-93)
визначає режим здійснення валютних
операцій на території України, загальні принципи валютного
регулювання, повноваження державних органів і функції банків та
інших кредитних установ України в регулюванні валютних операцій,
права і обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення
валютного контролю, відповідальність за порушення валютного
законодавства. Пунктом 2 статті 2 Декрету № 15-93 ( 15-93 ) (15-93)
встановлено, що резиденти і нерезиденти мають право здійснювати
валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом
( 15-93 ) (15-93)
та іншими актами валютного законодавства, а підпунктом
"а" пункту 4 статті 5 цього Декрету ( 15-93 ) (15-93)
передбачено, що
операції з вивезення, переказування і пересилання за межі України
валютних цінностей, крім спеціально обумовлених, потребують
індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення
разової валютної операції на період, необхідний на здійснення
такої операції. Виключенням з цього загального правила є, зокрема,
платежі в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі
України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами
щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної
власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних
цінностей (абзац четвертий підпункту "а" пункту 4 статті 5 Декрету
№ 15-93 ( 15-93 ) (15-93)
у редакції, що була чинною на момент виникнення
спірних правовідносин).
Судами встановлено, що за умовами контракту від 03.02.1998 року №
5- UI фірма "SSS" зобов'язалася поставити, а Товариство - прийняти
обладнання на умовах тимчасового ввезення терміном на один рік.
Цим контрактом не передбачено інших платежів з боку Товариства,
ніж здійснення страхувального платежу в розмірі 100% вартості
обладнання, а також здійснення оплати навчання спеціалістів і
монтажу обладнання представниками заводу-виготовлювача згідно з
додатковою угодою. За умовами додаткової угоди до зазначеного
контракту від 10.02.1998 року сторони передбачили, що Товариство
повертає обладнання по закінченні одного року з дня його поставки
на склад, а фірма "SSS" повертає суму страхувального платежу
протягом трьох днів з дати повернення обладнання.
За таких обставин суд першої інстанції обгрунтовано дійшов
висновку про те, що контракт від 03.02.1998 року № 5-UI не є
угодою купівлі-продажу, а здійснений Товариством страхувальний
платіж в сумі 200 000 доларів США не є оплатою поставленого
обладнання чи оплатою наданих послуг за вказаним контрактом.
Не погоджуючись з цим висновком місцевого господарського суду, суд
апеляційної інстанції не навів переконливих, з посиланням на
докази, доводів на його спростування, а Вищий господарський суд
України на це уваги не звернув.
Згідно з пунктом 2 статті 16 Декрету № 15-93 ( 15-93 ) (15-93)
за
здійснення операцій з валютними цінностями, що потребують
одержання ліцензій Національного банку України згідно з пунктом 4
статті 5 цього Декрету ( 15-93 ) (15-93)
, без одержання індивідуальної
ліцензії Національного банку України встановлена відповідальність
у вигляді штрафу в сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних
цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом
Національного банку України на день здійснення таких операцій.
Відповідно до статті 3 Указу Президента України "Про регулювання
порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті
від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення
валютного законодавства" ( 734/99 ) (734/99)
від 27.06.1999 року № 734/99
санкції, передбачені пунктом 2 статті 16 Декрету Кабінету
Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 ( 15-93 ) (15-93)
застосовуються Національним банком України до банків та інших
фінансово-кредитних установ, органами державної податкової служби
- до інших резидентів і нерезидентів України.
Враховуючи викладене, постанови судів касаційної й апеляційної
інстанцій не відповідають вимогам закону та обставинам справи, що
дає підстави для їх скасування, а законне й обгрунтоване рішення
суду першої інстанції слід залишити в силі.
Керуючись статтями 111-17- 111-20 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова палата у господарських справах
Верховного Суду України
постановила:
Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Ч-ському районі
м. Н-ська задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України ( sp01/1001-2 ) (sp01/1001-2)
від
25.12.2003 року № Х6 та постанову Н-ського апеляційного
господарського суду від 17.09.2003 року скасувати, а рішення
господарського суду м. Н-ська від 17.06.2003 року залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.