СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13.01.2004 Справа N 7/85/4/68-81
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
у складі: <...>
за участю представників <...>
розглянувши у викритому судовому засіданні касаційну скаргу
Державного комерційного підприємства торгівлі "Магістраль" (далі -
Підприємство) на постанову Вищого господарського суду України від
23 вересня 2003 р. у справі за позовом Підприємства до приватної
фірми "Явір" (далі - Фірма) та Відділу по управлінню майном
комунальної власності та післяприватизаційної підтримки
підприємств Ковельської міської ради (далі - Відділ), за участі
третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних
вимог на предмет спору, - Регіонального відділення Фонду
державного майна України у Волинській області про визнання
недійсним договору оренди N 142 від 2 січня 2002 р., укладеного
між Відділом і Фірмою (далі - Договір N 142) та виселення,
В С Т А Н О В И Л А:
З позовом до господарського суду Волинської області
Підприємство звернулось 1 серпня 2002 р.
Заявлена позовна вимога мотивована відмовою Фірми добровільно
звільнити приміщення магазину площею 569 кв.м, яке розташоване в
м. Ковелі по бульвару Л.Українки, 35 та належить Підприємству на
праві повного господарського відання і є державною власністю.
Фірма позов не визнала, мотивуючи свої заперечення тим, що:
спірним приміщенням вона користується на підставі Договору N 142,
строк дії якого закінчується 31 грудня 2006 р.; відповідно до
абз. другого ч. першої ст. 23 Закону України "Про оренду
державного та комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
та п. 9.8 вказаного
договору оренди в разі переходу права власності до інших осіб
договір оренди зберігає чинність для нового власника.
Рішенням господарського суду Волинської області від
30 вересня - 4 жовтня 2002 р. позов задоволено. Судове рішення
обґрунтовано тим, що рішенням арбітражного суду Волинської області
від 9 квітня 2001 р. визнано право повного господарського відання
на спірне приміщення за Підприємством та визнано недійсним рішення
Ковельської міської ради N 11/7 від 12 серпня 1999 р. "Про
внесення доповнень до рішення міської ради від 2 квітня 1999 р.
N 8/10 "Про затвердження переліку об'єктів комунальної власності
м. Ковеля, які плануються приватизувати в 1999 р." в частині
включення до об'єктів комунальної власності м. Ковеля спірного
приміщення. Окрім того, суд визнав недійсним реєстраційне
посвідчення на нього за Ковельською міською радою. На підставі
зазначених фактів суд дійшов висновку, що у міської ради не було
законних підстав здавати спірне приміщення в оренду та укладати
договір оренди.
Постановою від 28 грудня 2002 р. Львівський апеляційний
господарський суд зазначене судове рішення залишив без змін.
Вказані судові рішення першої та апеляційної інстанцій
постановою від 26 березня 2003 р. Вищий господарський суд України
скасував, а справу передав на новий розгляд, обґрунтувавши
постанову посиланнями на процесуальні порушення, допущені судами
при їх ухваленні.
За наслідками нового розгляду справи рішенням від 27 травня
2003 р. господарський суд Волинської області позов задовольнив,
виходячи з того, що спірне майно є загальнодержавною власністю і
знаходилося в управлінні Міністерства транспорту України, а
останнє не приймало рішення про передачу майна до комунальної
власності м. Ковеля. Тому Ковельська міська рада не мала права
передавати спірне приміщення в орендне користування Фірми.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
15 липня 2003 р. рішення господарського суду Волинської області
від 27 травня 2003 р. залишено без змін.
Оскарженою постановою Вищий господарський суд України
постанову Львівського апеляційного господарського суду від
15 липня 2003 р. та рішення господарського суду Волинської області
від 27 травня 2003 р. скасував, а справу знову передав на новий
розгляд. Постанова обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної
інстанцій порушили вимоги ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
повторно застосувавши до спірних правовідносин преюдиціальність
рішення арбітражного суду Волинської області від 9 квітня 2001 р.,
і не дали, як того вимагав суд касаційної інстанції, правової
оцінки рішенню від 31 травня 1990 р. N 119 Ковельського
міськвиконкому про затвердження акта державної комісії з прийняття
в експлуатацію житлового будинку N 3 на привокзальній площі
м. Ковеля з прибудованим продовольчим магазином та акта його
передачі. Крім того, спірний договір визнано недійсним на підставі
ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
із моменту його укладання без
застосування наслідків його недійсності.
Підприємство просить постанову Вищого господарського суду
України від 23 вересня 2003 р. скасувати, мотивуючи касаційну
скаргу її невідповідністю Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та
неправильним застосуванням судом касаційної інстанції норм
матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін
і третьої особи, розглянувши та обговоривши доводи касаційної
скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у
господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що:
2 січня 2002 р. між Відділом та Фірмою було укладено Договір
N 142, відповідно до якого спірне приміщення передано Фірмі в
оренду строком до 31 грудня 2006 р.; рішенням арбітражного суду
Волинської області від 9 квітня 2001 р. у справі N 7/56-80,
зокрема, визнано недійсним рішення Ковельської міськради N 11/7
від 12 серпня 1999 р. в частині включення до об'єктів комунальної
власності м. Ковеля спірного приміщення і визнано недійсним
реєстраційне посвідчення на нього за Ковельською міськрадою;
спірне майно є державною власністю і знаходилося в управлінні
Мінтрансу України, яке не передавало його до комунальної власності
м. Ковеля.
Згідно з абз. 2 ст. 5 Закону України "Про оренду державного
та комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
(в редакції, що була чинною на
момент укладання Договору N 142) орендодавцями щодо цілісних
майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та
нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів
господарських товариств, створених у процесі приватизації
(корпоратизації), що є державною власністю, є Фонд державного
майна України, його регіональні відділення та представництва.
Отже, у Відділу не було законних підстав для передачі
спірного приміщення в оренду і, відповідно, на укладання Договору
N 142 з Фірмою.
Тому суд першої інстанції правомірно визнав Догові N 142
недійсним.
Посилання Вищого господарського суду України на не
дослідження судами першої та апеляційної інстанцій вказаних у його
постановах від 26 березня 2003 р. і від 23 вересня 2003 р.
обставин, є безпідставним, так як ці суди достовірно, на підставі
правильної оцінки доказів, дійшли обґрунтованого юридичного
висновку про те, що спірне приміщення є державною, а не
комунальною власністю.
Разом з тим, суд першої інстанції помилково послався на ч. 1
ст. 59 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
та визнав недійсним Договір N 142 з
моменту його укладання.
Фактичне користування майном на підставі договору оренди,
унеможливлює, в разі його недійсності, проведення між сторонами
реституції, так як використання майна - "річ" безповоротна і
відновити сторони в первісне положення практично неможливо. Тому
такий договір повинен визнаватися недійсним і припинятися на
майбутнє.
Проте зазначене порушення не вплинуло на правильність
вирішення спору в даній справі, а тому передача справи на новий
розгляд на цій підставі необґрунтована.
Відтак, Вищий господарський суд України безпідставно скасував
законні рішення і постанову судів першої та апеляційної інстанції
і неправомірно ухвалив постанову про передачу справи на новий
розгляд.
У зв'язку з цим постанова Вищого господарського суду України
підлягає скасуванню як незаконна і необґрунтована, а законна
постанова апеляційного суду - залишенню в силі.
Виходячи з викладеного, керуючись статтями 111-17-111-20
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова
палата у господарських справах Верховного Суду України
П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу Державного комерційного підприємства
торгівлі "Магістраль" задовольнити, постанову Вищого
господарського суду України від 23 вересня 2003 р. скасувати, а
постанову Львівського апеляційного господарського суду від
15 липня 2003 р. залишити в силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.