ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
02.09.2003 Справа N 7/б-209-3/10б
Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши матеріали
касаційної скарги Дочірнього підприємства акціонерного товариства
"К" "ПЕ" (далі - Підприємство) на постанову Вищого господарського
суду України від 24 квітня 2003 р. у справі за заявою Підприємства
до ВАТ "Р" про визнання банкрутом, В С Т А Н О В И Л А:
У листопаді 1997 р. Підприємством подана заява про визнання
ВАТ "Р" банкрутом. Заява мотивована тим, що відповідач не може
погасити заборгованість за спожиту електроенергію.
Боржник заяву не визнав, посилаючись на її безпідставність.
Постановою господарського суду Тернопільської області від
31 липня 2001 р. ВАТ "Р" визнано банкрутом.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
8 лютого 2002 р. скасовано постанову суду першої інстанції та
справу направлено для подальшого розгляду до господарського суду
Тернопільської області.
Ухвалою господарського суду Тернопільської області від
15 квітня 2002 р. припинено провадження у справі у частині вимог
ДПІ і відділення залізниці та зупинено провадження у справі згідно
з положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову
реалізацію майна" ( 2864-14 ) (2864-14)
до закінчення дії мораторію.
Постановою Вищого господарського суду України від 24 квітня
2003 р. залишено без змін ухвалу суду першої інстанції від
15 квітня 2002 року.
Ухвалою від 12 червня 2003 р. Верховним Судом України за
касаційною скаргою Підприємства порушено провадження з перегляду в
касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України
від 24 квітня 2003 р. на підставах її невідповідності нормам
матеріального права.
У судовому засіданні представники Підприємства та ВАТ "ЕІЕ"
висловились на підтримку касаційної скарги, а представники
боржника та обласної державної адміністрації - за її відхилення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників
заявника та боржника, ВАТ "ЕІЕ" та обласної державної
адміністрації, перевіривши матеріали справи і рішення, які
ухвалювались судами в процесі її розгляду, Судова палата вважає,
що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Зупиняючи провадження у справі, господарський суд першої
інстанції виходив із того, що у статутному фонді ВАТ "Р" частка
держави становить 53,86%, а відповідно до ст. 1 Закону України
"Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ) (2864-14)
встановлено мораторій на примусову реалізацію майна державних
підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких
частка держави становить не менше 25%, до вдосконалення
визначеного законами України механізму такої реалізації. За таких
обставин, на думку господарського суду Тернопільської області, з
якою погодився суд касаційної інстанції, провадження у справі
підлягає зупиненню на підставі ст. 79 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Проте з таким висновком погодитись не можна, з огляду на
таке.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про введення мораторію на
примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ) (2864-14)
під примусовою реалізацією
майна підприємств розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна
та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення
виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток,
паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і
передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження
здійснюється шляхом: звернення стягнення на майно боржника за
рішеннями, що підлягають виконанню державною виконавчою службою;
продажу майна в процесі провадження справ про банкрутство,
визначеного відповідними статтями Закону про банкрутство
( 2343-12 ) (2343-12)
, щодо визнання боржника банкрутом, відкриття
ліквідаційної процедури і продажу майна підприємства.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач не визнавався
судом банкрутом та не було відкрито ліквідаційну процедуру щодо
нього.
Слід погодитись із рішенням Конституційного Суду України від
10 червня 2003 р. 11-рп/2003 ( v011p710-03 ) (v011p710-03)
, у якому зазначено,
що дія мораторію не поширюється на відчуження рухомого та іншого
майна підприємств, що не забезпечує ведення їх виробничої
діяльності, а також на продаж об'єктів нерухомого майна та інших
засобів виробництва, що забезпечують виробничу діяльність
підприємства-боржника у процедурі його санації.
Крім того, ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження"
( 606-14 ) (606-14)
встановлено, що стягнення за виконавчими документами в
першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній
валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах
боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на
рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів, а в разі
відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для
задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне
боржникові інше майно.
Таким чином, зупинення провадження у цій справі господарським
судом Тернопільської області на підставі ст. 79 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
не
відповідає нормам матеріального права.
Вищий господарський суд України також не звернув уваги на
зазначені вимоги законів та не виправив помилки суду першої
інстанції.
За таких обставин постанова Вищого господарського суду
України від 24 квітня 2003 р. та ухвала господарського суду
Тернопільської області від 15 квітня 2002 р. у частині зупинення
провадження у справі до закінчення дії мораторію, встановленого
Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію
майна" ( 2864-14 ) (2864-14)
, підлягають скасуванню, а справа - направленню
на розгляд по суті.
Керуючись статтями 111-17 - 111-20 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
, Судова
палата П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 24 квітня
2003 р. у справі N 7Б-209-3/10б, ухвалу господарського суду
Тернопільської області від 15 квітня 2002 р. у частині зупинення
провадження у справі скасувати, а справу направити на розгляд по
суті до господарського суду першої інстанції.
Постанова остаточна й оскарженню не підлягає.
"Судова практика", 2005 р., N 6.